План: Вступ Етичні засади діяльності практикуючого психолога. Комунікативна компетентність




Скачати 407.29 Kb.
НазваПлан: Вступ Етичні засади діяльності практикуючого психолога. Комунікативна компетентність
Сторінка1/3
Дата конвертації02.03.2013
Розмір407.29 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Право > Документы
  1   2   3


Оксана Білогурова

  1. Особистість психотерапевта як важливий чинник

психотерапевтич­ного процесу.

План:

Вступ

  1. Етичні засади діяльності практикуючого психолога.

  2. Комунікативна компетентність.

  3. Психотерапевтична ситуація.

  4. Професійний відбір.

Висновок

«Важливо не просто багато знати,

важливо багато пережити».

Хорхе Анкель Ліврага
Поняття психотерапія складається зі значення двох грецьких слів, “психо” – душа і “терапія” – лікування.  Психотерапевт – це спеціаліст, який володіє техніками та методами впливу на психіку з метою відновлення її нормального функціонування. Основне завдання психотерапевта, це не тільки знайти причини тих чи інших розладів психіки, але і навчити людину механізмам самоусвідомлення і саморегуляціі. 
Етичні засади діяльності практикуючого психолога.

Діяльність національної системи соціальних і пси­хологічних служб у цілому і кожного спеціаліста зокрема регулюється не тільки законодавчо, тобто певними інструкціями та методичними вказівками, а й конкретними етичними нор­мами. При цьому існують специфічні нормативні документи — етичні або деонтологічні кодекси, в яких зведено основні моральні вимоги до професійної діяльності практикуючих пси­хологів та соціальних працівників.

Багаторічний досвід роботи зарубіжних соціальних служб показує, що етичні закони у цій галузі є чи не найважли­вішими для надання ефективної допомоги особистості у за­хисті її психічного здоров'я. Століттями відпрацьоване зако­нодавство розвинутих країн, що будується на європейській культурно-правовій традиції, узгоджується із перевіреними роками практики етичними вимогами до професії практи­куючого психолога та соціального працівника. Усе це прак­тично унеможливлює завдавання свідомої шкоди пацієнтові без серйозного покарання. У даному випадку певні інститути державної влади стають на захист прав громадянина навіть тоді, коли йому завдано так званої моральної шкоди.

Непрофесійні, неетичні дії спеціалістів соціальних служб у розвинених країнах можуть мати значні наслідки, оскільки дуже часто вони підпадають під такі моральні та юридичні поняття, як «завдання моральних збитків», «замах на гідність громадянина», «розголошення професійної таємниці», «психологічний тероризм», «порушення особистісного суве­ренітету» і т. ін. Такі дії можуть каратися не тільки великими штрафами, а й позбавленням волі. Практично в усіх випадках грубого порушення етичних норм спеціаліст позбавляється (назавжди або тимчасово) права на професію. Здійснюється це або відповідними державними органами, або професійними асоціаціями, яким законодавчо надано це право.

У нашій країні законодавче регулювання діяльності у сфері соціального і психологічного захисту громадян та надання їм психологічних послуг ще практично не розроблене. На національному рівні відсутні професійні асоціації у галузі практич­ної психологи. Поки що не існує жодної служби соціальної або психологічної допомоги, у складі якої була б комісія з етики. До того ж в Україні практично немає наукових досліджень у галузі психологічної деонтології. Усі ці обстави­ни призводять до непрофесійного застосування психологічних методів, до того, що психологічну допомогу населенню нама­гаються надавати непрофесіонали й шарлатани. Тому нині особливої ваги набуває неухильне дотримання норм професійної етики усіма психологами, педагогами, соціальними працівниками тощо.

У практичній психосоціальній роботі фахівцям дуже часто доводиться грати певні ролі задля досягнення психоте­рапевтичного або психокорекційного ефекту. Наприклад, ролі демократичного керівника групи з арттерапії, експерта з конкретних психологічних проблем, уважного, чуйного консультанта, авторитарного, конфліктного члена групи та ін. Часто у процесі консультування або групової роботи (гри) психолог змінює свою роль відповідно до тих завдань, що були ним поставлені, та до обставин, котрі складаються у процесі консультування. Усе це вимагає від спеціаліста глибокого психологічного розуміння: життєвої ситуації клієнта па його конкретної проблеми; актуальної ситуації консульту­вання або психокорекційної гри; механізмів міжособистісної взаємодії та обгрунтованого прийняття конкретної лінії по­ведінки (ролі); особливостей власного образу в очах клієнта та розвиненої особистісної рефлексії.

Таким чином, практикуючий психолог або соціальний працівник мають бути відстороненими від власних про­фесійних ролей і вміти свідомо керувати ними. Досвідчені психотерапевти зазначають, що у практичній роботі важливо не переносити основні риси непрофесійних ролей на професійні. Недотримання цього правила веде за собою перенесення особистісних проблем терапевта на клієнта, що є недопустимим.

Технології, що застосовуються у практичній психології, можуть серйозно змінити внутрішній світ людини, перебуду­вати її світосприймання, змінити ставлення до найближчого соціального оточення, сформувати нові та знищити старі форми поведінки. Таким чином, спеціаліст, який здійснює психодіагностику, психокорекцію, психопрофілактику, несе певну юридичну та моральну відповідальність за наслідки цієї роботи. Адже ніхто (крім виняткових випадків) не має права вирішувати за людину, що для неї є благо, а що ні. Ніхто, крім самої людини, не може визначати її життєвий шлях, її долю, обирати супутників життя, нав'язувати свої переконан­ня. Усе це можна вважати складовими особистісного суве­ренітету людини (клієнта).

Найдорогоцінніше у професіях педагога, соціального працівника, психолога — це довір'я. Без нього більшість мето­дик і методів психосоціальної роботи втратили б свій сенс. Зі встановлення довір'я між клієнтом і психологом починається будь-який вид роботи у практичній психології. Як правило, чим делікатніша проблема клієнта, тим важче встановити не­обхідний для роботи рівень довіри. Тому найтяжчою про­фесійною провиною і водночас верхом непрофесіоналізму є втрата довіри клієнта до психолога або нехтування спеціалістом довіри до нього. Людину, що систематично припускається таких помилок, слід вважати професійно непридатною.

Слід зазначити, що психологія — як наукова, так і прак­тична — виникла й сформувалася в європейській цивілізації. Отже, хочемо ми цього чи ні, вона не може існувати поза європейським культурним контекстом, поза загально­людськими (точніше — християнськими) моральними норма­ми. У найбільш узагальненому вигляді ці норми сформульо­вані у Загальній декларації прав людини та у багатьох законодавчих актах розвинутих країн. Ці документи є основоположними для всіх працівників соціальних служб та покладені в основу багатьох професійних етичних кодексів.

Суворе додержання моральних принципів у роботі не ви­ключає імовірності виникнення складних моральних і про­фесійних ситуацій. Так, іноді додержання одного морального принципу заходить у протиріччя з іншими. Досвідчені психо­логи керуються у таких випадках передусім інтересами клієнта та громадської безпеки.

Поки що єдиним документом, який регламентує діяльність психологічних служб, є ^ Етичний кодекс психолога. Тому праця у практичній сфері нині пов'язана із на-працюванням досвіду застосування етичних принципів до конкретних випадків діагностично-корекційної роботи. [1; 49 – 56]
Комунікативна компетентність.

Комунікативна компетентність є домінуючим, системотворчим компонентом професійної діяльності психотерапевта. Комунікативні уміння є найважливішим елементом його професійно-кваліфікаційної характеристики.

Розглядаючи спілкування з сучасних позицій теорії діяльності характеризують його як комунікативну діяльність, як процес міжособової взаємодії суб'єктів, кожен з яких є носієм активної діяльності та припускає її в своїх партнерах.

Комунікативні уміння розглядаються як якості особи, як готовність до усвідомленого успішного здійснення комунікативної діяльності (спілкування) в єдності трьох її сторін (комунікація, інтеракция, перцепція) в змінених умовах.

Інформаційна сторона пов'язана з виявленням і обліком суб'єктивних установок, цілей один одного, з наміром кожного з учасників вплинути, впливати на поведінку іншого, забезпечити свою ідеальну «представленість» в нім (вербальну і невербальну).

Інтеракція - сторона спілкування, спрямована на побудову загальної стратегії взаємодії. Вона включає вибір оптимальної стратегії, тактики спілкування (уміння знаходити потрібні форми спілкування з різними людьми), саморегуляцію (уміння свідомо управляти поведінкою в різних ситуаціях спілкування).

Здійснення успішного спілкування неможливе без реалізації третьої його сторони - перцепції, що забезпечує процес формування образу іншої людини. Сприйняття і розуміння іншої людини здійснюють виконуючу регуляцію діяльності, полягають у виборі суб'єктом пізнання адекватних способів спілкування.

Правильному розумінню і сприйняттю сприяє уміння інтерпретувати особу за її зовнішністю, поведінкою, умінням людини правильно сприймати та розуміти саму себе.

Психотерапевтові необхідні:

  • уміння, спрямовані на вирішення інформаційно-змістовних аспектів спілкування;

  • уміння, спрямовані на побудову загальної стратегії взаємодії;

  • уміння, спрямовані на сприйняття партнерами один одного.

Інтеграційні комунікативні уміння:

  • уміння орієнтуватися в ситуації спілкування і користуватися різними засобами спілкування;

  • уміння керувати своєю поведінкою;

  • уміння слухати і розуміти співбесідника. [3; 70 – 71]


Психотерапевтична ситуація.

Взаємодія в системі «практикуючий психолог — клієнт» (або група клієнтів) дістала в науковій літературі на­зву психотерапевтичної ситуації. Отож розглянемо вимоги до професійних та особистісних якостей практикуючого психо­лога крізь призму цієї ситуації.

У різних напрямах практичної психології та психотерапії, крім знання певних теоретичних основ, формулюються пра­вила поведінки, професійні навички, а також показники або якості, що заважають виконанню даної діяльності. Ядром діяльності практикуючого психолога є спілкування, яке розгор­тається у вигляді комунікації, інтеракцій та перцепції.

Іноді кажуть, що психотерапевт здійснює вплив на клієнта всією своєю особистістю; що кожний окремий психолог — це певний, свій, особливий метод. Закономірно, що за кожним напрямом психотерапії стоїть його засновник — конкретна людина та її біографія. У своїх пізніх працях К. Роджерс наголошував, що основи його теорії суто особистісні. Дж. Морено у своїй автобіографії неоднора­зово повторював думку про те, що психодрамі як методу пе­редувала психодрама його власного життя. Таким чином, ро­бить висновок Е. Сидоренко, методи психотерапії є відповіддю талановитих людей на власні психологічні проблеми. З іншого боку, для авторів психотерапевтичних методів харак­терне прагнення не розходитися у своєму житті зі своїми теоріями: сформульовані ними постулати вони вважають не­обхідними для використання насамперед ними самими.

Але буває так, що психотерапевтична ситуація стає свого роду компенсаторною для спеціаліста, який не розуміє про­цесів, які відбуваються в його власному житті та свідомості.

Узагальнюючи свій багаторічний досвід, Ф. Перлз зазна­чає, що багато психологів, психіатрів або священиків стають непроникними, коли їх захищає професійна роль, не бажають самовдосконалитися за рахунок пацієнта, боячись зійти до простих смертних:

«...Для більшості терапевтів проведення лікування є симптомом, а не професією. Вони екстерналізують свої труднощі і працюють над ними в інших людей, а не в собі».

Виникає питання, що ж доцільніше: розробка певних уза­гальнених вимог до професії практикуючого психолога, яки­ми повинні оволодіти всі, хто хоче займатися даною діяльністю, або вибір інструментарію виходячи з якостей осо­бистості кожної окремої людини? На жаль, обидва варіанти мають свої вади. Перший — через небажаність створення жорстких вимог і велику суб'єктивність у відборі цих вимог, другий — через практичну неможливість забезпечення індивідуальної підготовки кожного студента.

Оптимальною може бути така система підготовки, відбору й атестації кадрів, у рамках якої на базі мінімальних стартових вимог створюються умови професійної самоідентифікації студента. Під професійною самоідентифікацкю ми розуміємо таке оволодіння знаннями, навичками та вміннями, за якого відбуваються самодіагностика, самопізнання, застосування до себе тих чи інших вимог до професії, створюються можливості ви­бору найбільш відповідних індивідуальним особливостям кожного студента інструментів роботи з клієнтами.

За даними зарубіжних авторів, лише третина фахівців, котрі здобули психологічну освіту, можуть стати практикую­чими психотерапевтами, тобто надавати дійсну допомогу клієнтам. Чому так мало? Як відбирати цих людей, як підви­щити коефіцієнт їхньої корисної дії? Це складні запитання, котрі потребують спеціальних досліджень. Відповідь може полягати в аналізі особистості людини з боку перспектив її розвитку й самовдоско­налення. Але наявність власних проблем як необхідна почат­кова умова вибору професії практикуючого психолога на подальших етапах може стати суттєвим гальмом професійної самореалізації. Зокрема, небезпечно, коли психотерапія для людини з психологічними травмами, як ми вже зазначали, може стати формою компенсаторної поведінки. К. Г. Юнг лише:

«...Люди з неврівноваженою психікою часто ба­жають стати психіатрами. По-людськи зрозуміло, бо це дає величезне задоволення: якщо ви не впевнені у собі самому, ви можете сказати: "О-о-о, інші набагато гірші» (Юнг К. Г. Аналитическая психология. Санкт-Петербург, 1994. С. 59).

Продуктивним може бути звернення до історії розвитку психотерапії. Засновником практичного застосування науко­вої психології заслужено вважається 3. Фрейд. Психоаналіз розвивався як узагальнення клінічної роботи протягом ба­гатьох років життя 3. Фрейда і продовжує свій розвиток до­нині. Основні психоаналітичні поняття теж зазнають змін і уточнення.

3. Фрейд неодноразово зазначав обмеження у психо­аналітичній роботі, пов'язані зі «сліпими плямами» аналітика, тобто неусвідомленими проблемами власної особистості. Спочатку Фрейд рекомендував для аналітика постійний само­аналіз, але незабаром дійшов думки, що це вельми складно (явище власного опору саморозумінню), і став рекомендувати психоаналіз як своєрідний автотренінг. Це аргументувалося необхідністю досягти інсайту (просвітлення), долаючи психо­логічні недоліки, спричинені власними неусвідомленими конфліктами.

Отож іще на початку виникнення практичної психології постало питання про необхідність для майбутнього фахівця починати оволодіння професією із проходження ролі клієнта. Перш ніж надавати допомогу іншим людям, слід навчитися приймати допомогу у вирішенні власних проблем від досвідче­них спеціалістів. І це тільки перший етап професійної самоідентифікації. Наступним, не менш важливим етапом є оволодіння методами самопізнання, самоідентифікації і самовдосконалення.

Ще у 3. Фрейда знаходимо думку про те, що жодний психоаналітик не просунеться у своїй роботі з клієнтом далі, ніж йому дозволяють власні комплекси та внутрішній опір. І хоча психотерапія може приносити велике задоволення тому, хто нею займається (компенсуючи, наприклад, низьку самооцінку психо­лога вдячністю клієнтів), це дуже важка робота, що потребує ба­гато енергії, пробуджує приховані бажання, острахи, конфлікти. Невизнання і нерозуміння цього може завдати великої шкоди здатності психіатра проводити ефективну роботу. Таким чином, у вимогах до психотерапевта існує явне про­тиріччя: щоб зрозуміти страждання, проблеми, кризи іншої людини, він повинен пережити щось подібне у своєму житті, — це з одного боку; а з іншого — щоб ефективно зцілювати особу, що перебуває у важкому, часто критичному психічному стані, він повинен мати сили, енергію, оптимізм, бути творчо самореалізованою людиною.

Звернемося до авторитетних джерел і розглянемо деякі вимоги до особис­тості психотерапевта, сформульовані у різних напрямах практичної психології. К. Роджерс вважав свою модель психотерапії не лише ме­тодом роботи, а й способом життя. Основна концепція його психотерапії народилася зі слухання бесід терапевтів із клієнтами та власних почуттів, які виникали при спілкуванні з людьми. Роджерс вирізнював три умови ефективної взаємодії терапевта з клієнтом: щирість, безумовне прийняття іншої людини, здатність до емпатичного розуміння клієнта пси­хотерапевтом.

У терапевтичному процесі відбувається вивільнення ве­ликої кількості почуттів з боку клієнта, терапевт не може залишатися байдужим до цих почуттів. Але його власні емоції можуть збігатися з емоціями людини (зараження емоціями) або відрізнятися від них. Досвід вчить, що коли почуття дуже довго витісняються зі свідомості, можливий їх раптовий та сильний вихід назовні, що несе певну небезпеку. Складність полягає в умінні розуміти власні почуття, і у здатності їх адекватно й водночас гуманно ви­ражати, не засуджуючи при цьому іншу людину. І все те має вміти психотерапевт. Чи можна цьому навчитися? Так, але не шляхом акторських вправ, які передбачають ту чи іншу, але одну конкретну роль, а через спеціальну роботу над собою у групі психологічного тренінгу, де у комфортних умовах люди вчаться бути щирими, відвертими, справжніми — тобто самими собою. Уміння терапевта бути собою дає йому змогу досягати більшої експресивності, знаходити у власних переживаннях багато різних станів, за допомогою яких можна підтримувати, стимулювати й поглиблювати терапевтичну взаємодію.

^ Безумовне прийняття іншої людини, за К. Роджерсом, є другою необхідною умовою діяльності психотерапевта. При цьому немає значення, які почуття людина в цей момент переживає (страх, відчай, злість, невпевненість у собі тощо), несуттєві форми вияву цих почуттів (сльози, сміх, слова, жести, мовчання), неважливо й те, як людина ставиться сама до себе. Пацієнтові вкрай потрібно відчути, що хтось заглянув до нього в душу і не жахнувся, не відвернувся з відразою. Іноді тільки це вже дає сильний терапевтичний ефект.

Але це завдання дуже складне навіть для досвідченого пси­хотерапевта. Надто велика спокуса почати заспокоювати клієнта, зупинити вихід його емоцій і давати поради, набли­жаючи іншого до свого образу й подоби. У цей момент пси­хотерапія закінчується та починаються дилетантство та профа­нація. Терапевт перетворюється на пародію педагога, котрий «вчить жити», а клієнти сприймаються як погані учні у школі життя. Недосвідчені психотерапевти спочатку радіють тому, що клієнти знов і знов повертаються до них, а потім ляка­ються того, що ті потрапляють в його залежність. Як це зро­зуміти? Причини можуть бути різні. Одна з них — суб'єктивне відчуття тимчасового полегшення стану від того, що тебе вислуховують, тобі щось радять, тобою цікавляться. Але справжнє видужання неможливе без повторного пережи­вання тих ситуацій, що запустили механізм неврозу. Психоте­рапевт — це людина, котра допомагає знайти осередок болю і переживає цей біль разом із клієнтом, людина, що супровод­жує клієнта, образно кажучи, в країну психологічних страж­дань і вказує звідти правильний вихід.

^ Емпатичне розуміння, співпереживання — це якості психо­терапевта, на необхідність яких указував не лише К. Роджерс, а й Дж. Морено, Ф. Перлз, К. Г. Юнг, А. Менегетті та ін. Се­ред вітчизняних авторів можемо назвати Л. Пстровську, А. Добровича, Ю. Орлова, Т. Яценко. Емпатія розуміється як здатність очима клієнта подивитися на світ, проникнути у внутрішні переживання людини для того, щоб супроводжува­ти її у «мандрівці до витоків самого себе» (К. Роджерс). Здатність до емпатичного розуміння розширюється тим більше, чим більше ми довіряємо своїм почуттям, словам, імпульсам, уяві, чим глибшим є наш інтерес до кожної люди­ни. Психотерапевт не повинен поспішати з висновками, оцінками, інтерпретаціями, діагнозами. Його поведінка має будуватися як безпосередня емоційна реакція на розповідь клієнта, щирий відгук на його складні, часто болючі пережи­вання.

«У контактах з клієнтом саме терапевт є ініціа­тивною стороною: він перший починає відкриті й відверті стосунки, першим проявляє тепло, піклування, зацікавленість та готовність спілку­ватися на рівні «людина — людина»» (Джендлин Ю. Субвербальная коммуникация и зкспрессивность терапевта // Моск. психотерапевт. 1993. № 3. С. 86).

Ми бачимо, що психотерапевт значною мірою стає при­кладом для людини не тільки в ситуації парного контакту, парного міжособистісного спілкування, а й прикладом жит­тєдіяльності в цілому. Це дуже добре видно саме у групо­вій психотерапії, де, крім вербальних вправ, існує багато не вербальної комунікації (жестів, міміки, дій тощо). К. Роджерс зазначає особистісні властивості та способи поведінки деяких ведучих таких груп, які він вважає «антитерапевтичними»:

«Я не можу рекомендувати для ведення груп людину, чиї власні проблеми настільки глибокі й так на неї тиснуть, що вона відчуває потребу зосе­реджувати увагу групи на собі й не може бути ко­рисною для інших. Така людина може бути гарним членом групи, але це лихо, коли вона називається «фасилігатором». І далі уточнює: «Мені не подоба­ються терапевти, які утримуються від особистої емо­ційної участі у групі, залишаються експертами, здат­ними аналізувати груповий процес і реакції учасників крізь призму «вищого знання». Це часто помітно в осіб, котрі заробляють собі на життя веденням груп, але при цьому самі схильні до захисту та глибоко не поважають людей, з якими працюють. Відмовляю­чись він власних почуттів, терапевт демонструє учас­никам групи модель холодної аналітичної особистості, яка ніколи ні у що не втягується. Саме на та­ку модель, природно, будуть орієнтуватись учасни­ки групи, а це прямо протилежне тому, у що я вірю. Відсутність потреби захищатися та спон­танність, а не захист і відчуженість — ось те, що може розвиватись у групі. Це моя особиста віра».

Звернімося до іншого напряму психотерапії — класичної психодрами Дж. Морено. Метою глибинної психотерапії він вважав проведення клієнта через катарсис (очищення), інте­грацію з метою більш гармонійної адаптації до суспільства. Вербальна комунікація в його групах займала незначне місце. Людина, на думку Морено, повинна звільнитися від обме­жень, що придушують її спонтанність, креативність (творчість) і паралізують діяльність (акціональний голод). Під спонтанністю Морено розумів адекватну реакцію на нові умови або нову реакцію на старі умови. Якщо людина прита­мовує свою спонтанність, це загрожує їй втратою життєвих сил, застоєм, регресією особистості. Але мета психотерапії Морено — не просто вивільнення спонтанності, але й інте­грація її у цілісну структуру життєдіяльності людини. "Блокована спонтанність", як вважає Морено, викликає нев­рози креативності, тобто призводить до пасивності; така лю­дина, незважаючи на високий інтелект та визначні здібності, якими вона може володіти, нездатна ні виявити, ні застосува­ти їх. Вивільнення та одночасна інтеграція спонтанності є пе­редумовою креативності. Практичні заняття у своїх групах Морено проводив так. Спочатку відбувалося звичайне вер­бальне обговорення якоїсь проблеми, котре неминуче переро­стало в її переживання кимось із членів групи з такою інтен­сивністю, що. поставала потреба «програти» цю ситуацію, відтворити той чи інший епізод, тобто фактично «пережити» його, причому повніше, ніж це можливо у реальному житті. Дуже часто проблема окремого учасника збігалася з загаль­ною проблемою усіх членів групи.

Але нас цікавить насамперед ведучий психодрами — психодрамотерапевт. Які вимоги висували щодо нього Морено та його послідовники? Крім організаційних та директивних функцій (стимулювання учасників, обмін ролями, сигнали до початку або кінця сцен),

«має велике значення його недирективна, виключно перцептивна по­ведінка протягом виконання сцени. Упродовж цього часу, спостерігаючи за зображуваними подія­ми і групою, він спокійно розміщується збоку сце­ни та зосереджується на психодраматичній дії. Хоч яким би директивним він виглядав в інших випад­ках, тепер він повністю зорієнтований на поведінці протагоніста (виконавця головної ролі у сцені). Жодне слово, жодне найменше коливання настрою або жест виконавця не повинні від нього услизнути. Мов радарний прилад, він настроєний на найтонші прояви почуттів протагоніста, партнерів і, по можливості, групи. Навіть досвідченому веду­чому психодрами нелегко сприймати в насиченій ігровій дії, що потребує від нього цілковитої уваги та вміння, реакції окремого учасника і глядача, що ідентифікуються з виконавцем. Бурхливі, але придушені емоції нерідко проявляються у пси­хосоматичних симптомах, знехтувати якими ведучий психодрами не має права. Поряд з інтенсивною спрямованістю на протагоніста ведучий психодрами завжди несе повну відповідальність за всіх членів гру­пи» (Леатц Г. Психодрама: теория и практика. Москва, 1994. С. 161-162).

Отож, крім володіння методом психодрами, ведучий пови­нен мати цілу низку особистісних якостей, щоб керувати пси­хотерапевтичною ситуацією. Це й емпатія, і вміння слухати, і спостережливість, і «читання» психосоматичних симптомів, і розподіл уваги, і пам'ять, і розуміння жестів, міміки тощо. Теоретичних знань для такої роботи явно недосить». Ово­лодіти практичними навичками можна лише через багаторіч­ну послідовну роботу з власною особистістю. Це не просто побажання — це реальні вимоги до професії, невиконання яких, з одного боку, завдає шкоди клієнтові, з іншого — призводить до руйнування психіки самого психотерапевта.

Історія психотерапії неодноразово свідчить, що деякі пси­хотерапевти з багаторічним досвідом роботи, які не працюва­ли над удосконаленням власної особистості, не володіли прийомами релаксації та реабілітації, не зверталися за допо­могою до колег, рано чи пізно захворювали на соматичні або психічні хвороби.

«Для психотерапевта, — зазначав К. Г. Юнг, ко­трий уперше заговорив про цю загрозу, — завжди існує професійний ризик негативних проекцій у точку, де він беззахисний. Він постійно має бути у всеозброєнні. «Отрута» діє не тільки психологічно, вона може торкнутися його симпатичної системи. Я спостерігав кілька екстраординарних випадків фізичних захворювань серед психотерапевтів, за­хворювань з невідомими медицині симптомами. Я схильний відносити їх до ефекту довготривалого проектування, коли аналітик не дискримінує свою власну психологію. Деякі емоційні стани пацієнта контагіозно діють на аналітика, викликаючи схожі вібрації у його нервовій системі Саме тому як психіатри, так і психотерапевти бувають іноді з ди­вацтвами'» {Юнг К. Аналитическая психология. С. 106-107).

Як зазначалося, на сьогодні різні напрями психотерапії приділяють дедалі більшу увагу саме особистості терапевта та її впливові на лікувальний процес. Глибинна психологія розглядає терапевтичну взаємодію як факт парного спілку­вання, в яке втягнуто дві особи. Еволюція практичної психо­логії прямує шляхом розширення діапазону впливу людини на людину: від вербальних змістів — через переживання — до найтонших фізичних відчуттів у тілі. Увага зосереджується на конкретних суб'єктивних подіях внутрішнього світу обох учасників психотерапевтичного процесу.

«Особистість терапевта має бути головним ініціюючим інструментом для особистісних змін пацієнта... Особливу увагу слід приділяти сенсор­ним каналам терапевта; його здібності бачити, по­чувати, слухати, відчувати запах, смак, тощо, по­винні постійно розвиватися та вдосконалюватися... Більше того, терапевт повинен розрізняти дані, які включають його власний досвід та знання, накопи­чені в минулому, і те, що цілком і повністю іде від особи, з якою він працює. Це означає, що терапевт має чітко розмежовувати свою особистість та осо­бистість клієнта. На результат терапевтичного про­цесу дуже сильно впливає й те, з чим терапевт працює: з певним розширенням своєї особистості або ж з особистістю, що сидить навпроти нього. Саме чітке уявлення про те, що є «Ти» і що є «Я», повинно бути стимулом терапевтичного процесу і приводити до зустрічі двох особистостей, яка є його метою» (Бзндлер Р., Гриндер Д, Сатир В. Се-мейная терапия. Воронеж. 1993. С. 5—6).

Тобто існує певна проблема, що виникає при будь-якому спілкуванні: розрізнення власних психічних проявів (емоцій, відчуттів, думок) і психічних станів іншої людини, якими можна «заразитися» через так зване семантичне поле (А. Менегетті). Може так статися, що настрої клієнта сприймаються терапев­том як власні. Але частіше відбувається зворотний процес — проекція терапевтом власних почуттів на клієнта. У такому випадку терапевт працює нібито сам із собою, ефективність такої роботи сумнівна. Аби запобігти цьому, спеціалісту потрібно дуже добре знати власну особистість, орієнтуватися у власних проблемах, відрізняти свої нормальні індивідуальні реакції від того, цю виникає у взаємодії з клієнтом.

В ідеальному варіанті особистість психотерапевта має бути звільнена від непродуктивних захистів, а продуктивні — пере­бувати у зоні усвідомлення людини, тобто бути під її контро­лем. А. Менегетті говорить про чистоту психіки терапевта, який настроюється на клієнта і через вібрації власного поля свідомості розуміє, що відбувається з ним насправді, неза­лежно від вербальних пояснень. Але це дуже високий рівень кваліфікації, що досягається десятиліттями роботи як над власною особистістю, так і з іншими людьми. [1; 216 – 226]
  1   2   3

Схожі:

План: Вступ Етичні засади діяльності практикуючого психолога. Комунікативна компетентність iconПогляди В. Сухомлинського на розвиток комунікативної
У науковий вжиток увійшли нові поняття: комунікативна спрямованість, комунікативна здатність, комунікативна компетенція, комунікативна...
План: Вступ Етичні засади діяльності практикуючого психолога. Комунікативна компетентність iconТема: Етичні та деонтологічні проблеми діяльності медичного психолога

План: Вступ Етичні засади діяльності практикуючого психолога. Комунікативна компетентність iconРічний план роботи; план роботи на місяць; тижневий графік роботи
Матеріали та документація практичного психолога дошкільного навчального закладу зберігаються у кабінеті психолога за відповідними...
План: Вступ Етичні засади діяльності практикуючого психолога. Комунікативна компетентність iconДо 20 травня Аналітичний звіт щодо діяльності практичного психолога
Аналіз досягнутих результатів (інформація про результати досягнень діяльності практичного психолога І соціального педагога, фіксація...
План: Вступ Етичні засади діяльності практикуючого психолога. Комунікативна компетентність iconКомунікативна компетентність: суть, структура, розвиток
У процесі опанування комунікативної сфери людина запозичає з культурного середовища засоби аналізу комунікативних ситуацій у вигляді...
План: Вступ Етичні засади діяльності практикуючого психолога. Комунікативна компетентність iconОсобливості роботи шкільного психолога з батьками
На одному полюсі – робота з батьками як основний напрямок діяльності психолога. На іншому – родина юридично й етично «закрита» для...
План: Вступ Етичні засади діяльності практикуючого психолога. Комунікативна компетентність iconКодекс діє на всій території України та призначений для застосування...
Етичні засади у відносинах між людьми є основою збереження І прогресу демократичного суспільства, основою всестороннього розвитку...
План: Вступ Етичні засади діяльності практикуючого психолога. Комунікативна компетентність iconКодекс діє на всій території України та призначений для застосування...
Етичні засади у відносинах між людьми є основою збереження І прогресу демократичного суспільства, основою всестороннього розвитку...
План: Вступ Етичні засади діяльності практикуючого психолога. Комунікативна компетентність icon1. Теоретико-методологічні засади економічної ефективності діяльності підприємства
Вступ
План: Вступ Етичні засади діяльності практикуючого психолога. Комунікативна компетентність iconМодуль а комунікативна компетентність як складова формування майбутнього...
Діагностичний зріз (диктант, словниковий диктант, переклад тощо). (Проводять викладачі)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка