Терпкий




НазваТерпкий
Сторінка1/27
Дата конвертації03.03.2013
Розмір4.44 Mb.
ТипКнига
uchni.com.ua > Право > Книга
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
ПОЛТАР Григорій Михайлович

ТЕРПКИЙ

кетяг калини

Видавництво «КНИГА»

Київ - 2008

Терпкий кетяг калини

ББК 84.Ук 7-4 П-48

Полтар Г.

П-48 Терпкий кетяг калини. Книга, 2008. — 376 с.

ISBN 978-966-8314-53-7

Художньо-автобіографічний роман «Терпкий кетяг калини» написав Григорій Михайлович Полтар, вихователь санаторної школи-інтернату, що на Харківщині. Народна творчість, звичаї, обряди, любов до рідної землі знайшли відображення у цьому творі.

Книга розрахована на широке коло читача.

«Якщо родився ти на цій землі,

Шануй її і утішайся в волю,

Вклонися рідній ненечці своїй,

Подякуй Бога ти за це і долю.

Бо ж ця земля свята

І кращої на світі вже немає

Моя ж ти Україно, земле золота,

Люблю тебе від краю і до краю.

Тобою я пишаюсь і горджусь,

Бо ж ти у мене, матінко, єдина.

До тебе, люба, серцем притулюсь,

Моя ж ти Батьківщино, пісне солов'їна.»


ISBN 978-966-8314-53-7

© Г.М. Полтар, 2008 ©Видавництво «Книга», оригінал макет, художнє оформлення, 2008

Частина перша Розділ 1

^ «КРАЮ МІЙ СОЛОВ'ЇНИЙ»

Як так жити, то краще вмерти, проте на все воля

Всевишнього. Тому ми не маємо права так думати, бо гріх

великий візьмемо на душу. Життя і долю Бог дає кожному. Та все

інше залежить тільки від самої людини. Недарма кажуть: «Життя

прожити — не поле перейти.» А що ж таке доля? Це зіриночка, яка

своїм малесеньким промінчиком освітлює людям непередбачений

життєвий шлях. І хто подолає всі ці негаразди та негоди, той

безперечно знайде своє місце як на землі, так і в суспільстві.

Ось так і я прожив сорок дев'ять літ, а життя як і не було,
3

^ Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


бо промайнуло воно в митарстві та муках непомітно, а півстоліття вже лишилося позаду. Довго вагався, та все ж таки вирішив написати цей твір про себе і наше минуле животіння1. Знаю, що ознайомившись з моїми спогадами, у читачів виникнуть різні думки і навіть глузування, одначе я сподіваюсь на краще й пишу не для тих «типів», яких ніколи не переслідували злидні і в усьому був тільки достаток, а пишу для людей, що дійсно бідували та бачили своє життя не в рожевих барвах. І прочитавши це, вони співчуватимуть мені. А може ще й візьмуть щось повчальне для себе, бо ж деякі з них тільки-но розпочинають свій життєвий шлях у суспільстві й повинні бути готові до всього.

Народився я на Чернігівщині в сільській місцевості і край цей мальовничий завжди Божим раєм називаю. Та й справді, куди не кинеш оком, а все наче не земне, святе. Село моє, Лучківка, загубилось десь серед лісів, ланів, річок, ставків. І всі хто б не приїздив до нас, назавжди були закохані в цей невеличкий Божий куточок. Хатки білесенькі, чистесенькі вкриті черепицею та соломою, біля яких обов'язково росли клени, ялини, тополі, верби, черемшини, акації. І все це, наче намальоване, попритулялося до будівель. А як зайдеш у двір, так знепритомніти можна від п'янких ароматів квітів, стиглих яблук та груш, що росли довкола.

Мати моя, Євдокія Іванівна, дуже була закохана в квіти, тож садила їх, де тільки знаходила вільне місце біля хати і в дворі, наче хто взяв та й килим розстелив, в який вплелися чорнобривці, кручені паничі, мальви, півники, матіоли, жоржини, калачі, що видерлися аж до вікон старої хати. І тепер, немов маленькі діточки, посміхалися від задоволення, умостившись своїми великими, рожевощокими пуп'янками та розпущеними квіточками на цупких стебельцях. А у віконце зазирав великий кущ жасмину, цвіт якого обліпили сусідські бджоли, перелітаючи із задоволенням з однієї квіточки на іншу. І все це п'янило та заворожувало так, що аж дух перехоплювало.

Старенька моя хатка-мазанка притулилася десь в кінці села біля лісу, навколо якої й розташувалися людські присадибні ділянки. А трохи далі від неї і до самісінького бережка простяглася гарна латка

батьківської землі, де росли всілякі овочі, біля яких і полюбляла моя матуся сіяти мак, смужки якого немов різнокольорові стрічечки впліталися в ще молоденьких, набираючих сили, соняшників. І тут же, попід городами вниз, стежечка протоптана збігала, шлях якої пролягав повз криничку з холодною, п'янкою водою та копаночку, бережки якої поросли верболозом і кущами калини, що низенько посхиляли свої голівки над водою та немов роздивлялися, як пірнаючи із задоволенням, віддзеркалювали в ній золотаві спинки карасі. Далі ж, понад сусідськими городами, розкинувся берег з зеленою соковитою травою. Від чебрецю, м'яти, конюшини та пташиного співу голова обертом йде, а поруч цього цілющого водоймища дубова кладочка лежала, попід якою й жебонів струмочок, що з неймовірною силою пробивав собі шлях у траві аж до самої річки Іченьки. А за кладочкою стежка, що знову підіймалася вгору й губилася десь за пагорбом в садку. Тут колись мешкали поміщики Романовські. Одначе під час сталінських репресій їх знищили. І садком вже багато років ніхто не займався. Та, як на диво, там і досі росли рідкісні сорти яблук, груш, а також багато слив, вишень і кущів барбарису. Неподалік від садочка розташувався Мусіїв поруб, що поріс кущами шипшини, глоду, терну, між якими й виднілися рідкісні лікарські рослини та квіти: звіробій, ромашка, дивина, безсмертник, дзвіночки, вовчий ряст2, а також сині та білі проліски.

Після довгих повоєнних років повернувся у своє рідне село мій батько, Михайло Іванович. Але жити було ніде, бо ж його рідна мати, моя бабуся Пріська, отримавши страшні звістки про загибель свого чоловіка та сина, виїхала жити в інше місце. І батькові нічого не залишалося як вселитися в чужу, покинуту хату, в якій багато років ніхто вже не мешкав. Та й доброго слова вона не була варта. Отримавши на це дозвіл від селищної ради, він розпочав приводити це убоге житло в нормальний людський стан. До війни у них була добряча дубова хата з гарним садочком у центрі села. Та про це тепер нічого було й думати, бо там вже давно жили інші люди, яким і продала хату його мати.

Незабаром, повернулася з Росії в село й моя мати, де вона, бідна,


1 Життя сіре, безбарвне, злиденне.

4

2 Один із видів лісових пролісків.

5



^ Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


декілька років пухла від голоду та холоду, виконуючи сталінську норму по заготівлі пиломатеріалу для фронту. Невдовзі мої батьки побралися, а через певний проміжок часу народився в них син — мій брат Микола. Та видно не судилося йому довго жити, бо ж загнало його ще дворічного злиденне колгоспне життя на той світ. Тяжко перенесли цю втрату мої батьки, але ж хіба мали вони право звинувачувати когось у цьому? Так, може й мали та хто ж тоді піклувався про цих нещасних пересічних людей. Для радянської системи найголовнішим було гасло — «Серп і молот», тобто каторжна даремна праця на неї. А люди — це гній, сміття, які в цій країні ніколи не цінувалося. Маючи навіть невеличкий клаптик своєї земельної ділянки, селянин не мав часу на те, щоб як слід його обробити. А тут ще й сталінська система безжалісно обдирала селян, забираючи у них майже все в державу та обкладаючи непосильними податками. Тому їм нічого не залишалося як в розпачі шукати собі, від такого собачого нидіння, петлю на шию. І все це відбувалося в тій місцевості, де маючи господарство, землю, яка повинна їх годувати, люди помирали з голоду. Та в цю лиху годину і я на білий світ з'явився, але ж не дарма кажуть: «Одна біда не приходить і вона за собою неодмінно горе та злидні тягне». Стара хата вже почала майже розвалюватися, а на будівництво нової грошей не було. А тут іще одна біда постукала у двері. Несподівано у мене захворіло око. Стала благати моя матуся Бога, щоб захистив він її дитину та відвернув оту кляту хворобу від неї та видно так мені судилося пройти цим чорним шляхом. Звернулися мої батьки до лікарів, але ж які вони були на той час. Хороших знаючих, Сталін та війна винищили, а молоді і недосвідчені ще не навчилися такі хвороби лікувати. Можна було б звернутися в Одесу до, знаменитого на той час, професора Філатова. Та де ж грошей взяти? А хвороба не стояла на місці. І не тільки мене, а вже багатьох людей скалічила. Запалення ока вже перекинулося на інше. І якщо вчасно його не зупинити, то на мене чекала б сліпота. Лікарі цю хворобу називали туберкульозом очей, а люди просто золотухою.

Билася моя матусенька, як риба об лід. Та всі її надії і сподівання були марними. А лікарі тільки розводили руками. Та, як кажуть: «Світ не без добрих людей». Хтось підказав моїм батькам, що є в селі Маціївці знахарка — бабуся, яка такі хвороби виліковує.

6

Звернулися вони до неї, але лікування було не легке, бо ж також коштувало чималих грошей. А головне, добиратися до неї було незручно, бо знахарка жила дуже далеко. Тому вся надія покладалася тільки на колгоспних коней, яких також не вистачало, бо ж кожна худобина чи віз оцінювався на той час на вагу золота. Та знаючи мою хворобу й, поважаючи моїх батьків за чесну й сумлінну працю, керівництво колгоспу не відмовляло їм і виділяло якусь шкапу, щоб доправити мене до залізниці. Ще на вулиці розпочинає тільки-но сіріти, а ми вже блукаємо у темному лісі, щоб встигнути на перший поїзд. Мати править кіньми, а батько йде попереду з ліхтарем, шукаючи дорогу й підсвічує коням під ноги, щоб вони не падали та їхали у вірному напрямку. А головне, це не полохалися вовків, яких розвелося на той час безліч. Вивівши нас у безпечне місце, батько знову повертався до села, а ми сідали з матусею на поїзда, їхали десь кілометрів тридцять до міста Прилуки, а потім іще й шли дванадцять кілометрів пішки. Мати завжди була здивована тим, що я такий маленький хлопчик-стовпчик (так вона мене з ніжністю люб'язно називала), тупцював своїми невтомними ніжками до тієї бабусі-рятівниці і ні разу не хникав, бо ж був дуже терплячий.

Вже десь під вечір ми діставалися міста, де нас зустрічала сухенька згорблена бабуся, яка спочатку садовила мене й маму до столу, щоб ми трохи підвечеряли. І тільки після цього бралася за свою, видно нелегку, справу. Помолившись біля образів, вона підіймала мою голівку, щось шепотіла, попльовуючи періодично мені в очі і витираючи їх великими пальцями своїх старечих кістлявих рук, знову продовжувала боротьбу з клятою хворобою. А вранці ми знову збиралися з матусею до дому. Якось трапився зі мною такий випадок в дорозі, що запав мені в душу на все моє життя. Стояв я з мамою втомлений дорогою і про щось мріяв. Паровоз потихеньку чихкаючи підтягував вагони. Та раптом хтось з людей не втримався на пероні й полетів з клунками прямісінько на залізничне полотно. Це трапилося так раптово, що машиністу нічого не залишалося як дати гудок. Відчувши цей несамовитий звук, я щосили рвонувся з материних рук і став бігти в бік вокзалу, бо ж в моїй свідомості раптом з'явилося щось таке страхітливе й незрозуміле, яке в одну мить вивело мене з рівноваги. Бідна моя мати кинулася слідом за мною, кличучи людей на допомогу. Та де там... Я вже не

7

^ Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


біг, а напевне летів, не пам'ятаючи себе, до будівлі, розштовхуючи рученятами людей, яких було повно навколо. І тільки десь в середині вокзалу схопив мене здоровенний дядько й повернув моїй матері. Скільки себе пам'ятаю, в дитинстві завжди лікувався в різних стареньких бабусь-шептух, але було й хвилинки не посиджу спокійно на місці. То якусь собаку добряче роздратую, то півня. А той, дивись та й не витримає від мене такої образи, і поженеться за мною. Ну, звісно ж, цього вже й достатньо, щоб я злякався. І не спить тоді моя бідна ненечка та тільки плачучи дивиться на те, як я на стіну дерусь й кричу не своїм голосом. Шукають тоді мені знову десь бабусю, щоб кров заспокоїла, бо ж як не лікувати, наслідки можуть бути дуже лихі.

Одного разу, керівництво колгоспу виділило моїм батькам підводу (цебто коня запряженого в воза) аж на цілих два дні. У цей день всі прокинулися дуже рано й почали збиратися в далеку дорогу. Батько, як годиться, запряг конячину, кинув сінця на віз, щоб нам м'якіше було сидіти і вхопивши Сивка (так кликали коня) за вуздечку, вивів його за ворота й побажавши щасливої дороги, пішов до хати. А мати, смикнувши коня за віжки, поїхала шляхом. На цей раз я був не один, бо ж мама взяла ще з собою сусідську, зовсім сліпу, дівчину Сашу для лікування в бабусі. Ми сиділи з нею на возі і тихенько розмовляли. А десь через хвилин двадцять вже були біля лісу, який зустрів нас радісним пташиним співом і нібито вітаючись з нами, посхиляв свої ніжні гілочки, немов хотів доторкнутися ними до кожного з нас. Навколо пахло прілим торішнім листям, мохом та грибами. А серед цієї чарівної, заворожуючої краси господарював теплий літній вітерець, що нібито нашіптував щось без кінця листячку, яке весело тріпотіло від задоволення. І тільки ми виїхали з лісу в степ, як все враз змінилося. Сонце стало так нестерпно припікати, що навіть вітер, гасаючи по полю, нічого не допомагав. Одна тільки мати ні на що не звертала уваги й схвильовано смикала Сивка за віжки, підганяючи його батогом, щоб той хутчіш їхав, бо ж за день треба було подолати більше сорока кілометрів. А кінь, видно, також стомився і тепер тільки пирхав носом від пилюки, що стояла стовпом за возом та постійно відмахувався своїм розкішним хвостом від мух і оводів, що в'їдливо лізли йому в очі й боляче кусали за спітнілу спину.

8

У далечині вже промайнуло село Маціївка, більша частина якого знаходилося в низині. Наближаючись до будівель, мати вгледіла іще одну дорогу, що пролягала через ярок. Не вагаючись, вона звернула коня зі шляху. Люди, які тут мешкали, рідко використовували цю небезпечну дорогу, а якщо й користувалися нею, то мабуть мали надійних коней. Відчувши неминучу біду, Сивко від такої несподіванки аж захріп і, зупинившись, став дивитися зі страхом вниз. Очі в нього зробилися великі, вуха ще сильніше притислися до голови і він, упираючись своїми ногами, схвильовано затупцював, але тягар воза підштовхнув його з місця. Село Маціївка було розкидане по всій долині, будівлі якого, своїми різнокольоровими покрівлями, виднілися серед садків, чагарників та пагорбів. А внизу протікала бурхлива річечка, котра запам'яталася мені тим, що весною робила велику шкоду людям, бо будівлі, що знаходилися близенько від неї, підтоплювало талою водою. Хата бабусі стояла аж на самісінькій горі і до неї треба було підійматися крутою кам'янистою стежечкою, а коло воріт завжди сидів старенький, згорблений дідусь у обшарпаній овечій шапці, котра кумедно сиділа у нього на голові, зсунувшись на ліве вухо, а худі, висохлі плечі прикривала якась вилиняла, потерта свитка, не кажучи вже за ватяні полатані штани, що були заправлені в биті, розтоптані валянці. Так, обпершись на палицю, ріденькою, схожою на цапину, бородою, він довгенько дивився кудись у далечінь підсліпуватими очима, перебираючи видно в пам'яті своє нелегке злиденне життя. А, як тільки закінчувалося моє лікування в бабусі, збирав нас з онукою цей старенький веселий дідусь біля себе, розповідаючи щось цікавеньке, або наспівуючи якусь кумедну пісеньку. Тож і залишилася в моїй дитячій пам'яті назавжди така пісенька:

«Пішов дід козу доїть

А вона не стоїть

^ Дід її кулаком,

Щоб ти здохла з молоком.»

Дідусю, а дідусю, ну розкажи нам якусь казочку, — смикаючи за рукав, просила його Оксана. І той, усміхнувшись у свої сиві вуса, відповідав:

— А, — мовляв, — моя годинонька... і така незгодина. Ну

9

^ Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


гаразд, мої любі, сідайте близенько та приготуйтесь гарненько, а хто уважний і має вуха, той неодмінно казочку мою до кінця послуха.

І ми хутчій вмощувалися біля нього й з великим задоволенням слухали. А дідусь, гладив нас по голівках своєю лагідною теплою долонею й розповідав нам казочку. У цей час мені здавалося, що це вже був і не дідусь, а якийсь справжній чаклун, котрий взяв нас з Оксаною за руки й повів у дивну казкову країну, де відімкнувши своїм золотим ключиком чарівні дверцята, став нас знайомити з дивовижними казковими героями.

Тягар воза все сильніше й сильніше почав тиснути на коня. І Сивко, не стримавши навантаження, побіг щодуху з гори донизу.

XXX

— Стій! Тпру-у-у, тпру-у-у! — тягла на себе щосили віжки мати, щоб утримати якось коня та всі її потуги були марні. Неподалік стояли на присадибних ділянках люди. Але чим вони могли нам допомогти. А до прірви залишилося декілька метрів. Та недарма ж так кажуть: «Як немає щастя, той нещастя допомагає». Сам віз не був як слід відремонтований та й колеса також вже були старі і видно давно не мастилися. Тому, не витримавши такого надмірного навантаження, переднє колесо з тріском злетіло на ходу й покотилося у прірву. А віз підкинуло з такою силою, що ми мало не повилітали з нього. Та коли він знову опустився до низу, то вперся віссю в землю. І, протягнувшись так ще декілька метрів, зупинився, залишивши після себе чималий рівчак. А за якусь мить збіглися з усіх сторін люди, які й допомогли нам злізти з воза та полагодити його. Помалу вони розійшлися займатися своїми справами, а ми ще довгенько стояли на місці, приходячи до тями.

Десь через півроку запалення моїх очей майже припинилося і з'явилася надія на краще. Та лікування все одно продовжувалося. Якось сидів я біля матусі й очікував на те, коли ж бабуся звільниться та знову розпочне мене лікувати, а недалечко від нас, бавилася ляльками мала Оксанка. Раптом, я відчув сильний біль у руці, від якого закричав не своїм голосом. Цей несамовитий крик враз переполохав мою маму, яка спочатку не змогла й второпати, що ж зі мною трапилося. Та бабуся звичайно ж все зрозуміла і тут же

показала пальцем на безжалісну Оксанку, мовляв, це вона вирішила почесати свої гострі зубки об мою руку. І тепер стояла посеред хати та тільки розгублено кліпала очима.

Лікування моє у бабусі, нарешті, зкінчилося. І хвороба покинула мене та слід від неї залишився назавжди. Але, скільки я житиму, стільки й пам'ятатиму доброту моєї рятівниці, що врятувала мені зір. І низенько вклоняюся їй до самої землиці. А як підріс, то хотів з мамою поїхати до неї та іще раз подякувати її за все те, що вона зробила для мене. Але... не стало на цім світі старенької.

XXX

Бідненька моя ненечко. Яке ж тільки несправедливе животіння та нелюдські муки випали на твою нещасливу долю. Скільки ж ти вистраждала, моя люба матусенько, безсонних ночей не доспала, всім серцем піклуючись про нас. Від твоїх мозолистих втомлених рук завжди йшло якесь незвичайне, чарівне тепло, від чого хотілося жити, дихати, творити. Ти ж, як оте ясне сонечко, все освітлювала нам своїм ніжним промінчиком життєву доріжечку, по якій ми йшли малесенькими, безпорадними. І спотикаючись та падаючи, знову спиналися на свої ще слабенькі ноженятка, щоб подолати все ж таки цей тернистий шлях, усіяний різними непередбаченими перепонами та негараздами. Ти завжди сподівалася, моя ріднесенька, на те, що твої діточки неодмінно житимуть краще. Та може хоч колись і їм усміхнеться щаслива доля. І тепер, моя люба матусю, ми тобі вдячні за все.


10

11

^ Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розділ 2
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка