Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни київський університет права




Скачати 348.79 Kb.
НазваМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни київський університет права
Сторінка1/3
Дата конвертації03.03.2013
Розмір348.79 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Право > Документы
  1   2   3
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА

Кафедра гуманітарних дисциплін

Залікова робота

Дисципліна: Інформатика

«ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ КИЇВСЬКОЇ РУСІ»

Виконали:

Студентки ІІ курсу

Денної форми навчання

Татарова Маргарита

Крижанюк Світлана

Група ПБ-25

Київ – 2011

_______________

ЗМІСТ

великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, які знаходилися недалеко один від одного. Місцеве населення у верві мало своїх старост (старців), які захищали їхні інтереси перед князівською адміністрацією. З подальшим розвитком феодальних відносин феодали набували дедалі більше прав, або імунітет, - управляти населенням, судити його, отримувати данину. Виникнувши ще у доісторичні часи, община виявилася надзвичайно стійкою структурою, проіснувавши, хоча й з великими втратами повноважень, аж до XX ст. Верв - сільська територіальна община, наділена правом місцевого самоврядування та судовими функціями. Основним джерелом відомостей про верв є "Руська Правда" яка свідчить, що верв - це територіальна самоуправна громада, що об'єднувала жителів одного або кількох поселень. Їй належали на праві колективної власності орні землі, борті, ліси, випаси, риболовні угіддя тощо. Правовими засадами діяльності верві як органу самоврядування й судового органу було звичаєве право. Практикувалася спільна відповідальність за несплату данини та за скоєні на території верві злочини. Крім того, члени общини спільно відповідали за виконання покладених на них князівською владою обов'язків: фінансових, поліцейських та ін. 17

Досить спірним є питання щодо походження і статусу верві. Зокрема, С.В Юшков стверджує, що верв (мир) - це сусідська община, яка перебувала на стадії розкладу, вик­ликаного насамперед відділенням ремісництва від землеробства. Але немає достатніх підстав, щоб уважати верв лише пережитком родового ладу, спільнотою, побудованою на родових стосунках, оскільки верв об'єднувала на період створен­ня "Руської Правди" кілька або й багато селянських родин. Скоріш за все, така територіальна форма співжиття та діяльності населеній в сільській місцевості відповідала певному етапові розвитку феодального ладу й була зумовлена багатьма причинами: фор­мами феодального землеволодіння та взаємної залежності, рівнем розвитку інституту власності на землю, особливостями знарядь сільськогосподарського виробництва тощо. Однією з найважливіших причин можна також назвати географічне розташування Київської Русі, через яку проходили шляхи "великих переселень" народів, а тому вона жила постійно під загрозою ворожих набігів як великий військовий табір, у якому верві набагато більше нагадували військові поселення, ніж родові общини. На мілітарному характері держави часів Київської Русі наголошує й М. С. Грушевський. За свідчення­ми літописів та героїчних епосів, билин, ратаї (селяни) частенько виходити в поле на сільськогосподарські роботи, маючи при собі зброю. Общинники складали частину на­родного ополчення. Цілком можливо, що багаті общини наймали (або приймали до общини) професійних військовиків для охорони поселень. Досить імовірно, що саме це було чинником, який зумовив досить тривале існування колективної власності на землю. Оскільки у військовій за характером державі встановлення дрібної одноосібної приват­ної власності на землю могло б істотно послабити як економічні, так і організаційні підвалини обороноздатності країни. 18

Органом управління верві були так звані вервні збори (копні збори, або віче), до компетенції яких належали всі питання місцевого самоврядування. Судові функції викону­вав вервний (питний) суд, який у період Київської Русі розглядав усі справи стосовно членів общини та злочинів, що були скоєні на її території. 19


ВСТУП

Основою Київської держави слід вважати етнічну спільність українських племен, їхні намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією, спільні політичні та економічні інтереси – спричинили утворення Київської Русі.

Серед внутрішніх факторів формування держави основну роль грає роль піднесення Києва як центра політичної, військової, релігійної, торгово-економічної організації слов’янства. Русь — земля полян, із центром у Києві, завдяки географічному положенню (через Київ проходив шлях “із варяг у греки”), з давніх-давен мала значення національно-політичного осередку життя українських племен. Таким чином, зростання ролі Києва стало важливим елементом тих внутрішніх факторів, які спонукали появу української державності, з якої шляхом історичного розвитку розвинулася й виросла Київська держава.

Серед зовнішніх факторів, що спричинили утворення та розвиток Київської держави, необхідно взяти до уваги роль варяг в політичному житті українських племен у IX ст. Історичні факти свідчать про те, що варяги відігравали в українських землях роль своєрідного каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або сприяли їх організації. У ряді випадків інтереси слов’ян і варягів співпадали. Це стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.

Київська Русь була однією з наймогутніших держав у Європі. Вона існувала три століття. Зміни, що відбувалися в процесі історичного розвитку, змінювали й її сутність. Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монар­хія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзереніте­ту-васалітету держава, її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі — його васали. Сформувала­ся і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувала­ся нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв’язання найваж­ливіших питань скликалися феодальні з’їзди.

У своєму розвитку, як мовить вітчизняна історіографія, Київська держава пройшла три періоди.

Перший - період експансії (882—978 рр.) . Саме тоді відбувалося виникнення й формування давньоруської держави. В цей час з’являються перші згадки у візантійських східних джерелах про Київську державу. В середині ІХ ст. Київська Русь виходить на арену світової історії, утверджуючи себе. Піднеснення Русі безпосередньо пов’язане з ім’ям Аскольда. Аскольд проводив активну зовнішню політику. Київська Русь міцно утверджувалася на узбережжі Чорного моря (Руського моря). Політика була спрямована на захід, де знаходилися ще більш розвинуті країни. Аскольду належить перший літопис, який мав визначити місце Русі як невід’ємну частину слов’ян.

З іменем Олега пов’язано відкриття Русі на цілий етап назад. За часів князювання Олега, Ольги, Ігоря та Святослава кордони Русі значно розширилися.

Тож цей період охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві приходить Олег, до смерті Святослава у 972 р. У цей період було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання ^ Володимира (Святославовича) Великого (980—1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.). За Володимира відбулося завершення об’єднання слов’янських земель. Володимир запровадив християнство як державну релігію (988 р.). Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розквіту.

Останній період (друга половина ХІ – ХІV ст.) характеризують постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Вже з другої половини ХІ століття відбувалися суперечки між князями , які завдавали спустошливості Київській Русі.

У 1097 році відбувся Любецький зїзд, що мав на меті покласти край міжусобній боротьбі. Проте рішення з’їзду були порушені та не виконані.

З середини ХІІ ст. настає роздроблення феодальної Русі. Це обумовило прискорення завоювання держави татаро-монголами. За них князівства були роздроблені і підкорялися Золотому Ярму. Винятком було Галицько-Волинське князівство.

Саме монголо-татарська навала завершила занепад Київської держави (1240 р).


  1. ^ Верхівка управління ранньофеодальною монархією


Князь. На чолі Київської дофеодальної держави стояв Великий князь, якому, як було зазначено, підпорядковувалися місцеві князі, князь головним чином керував Київською землею. 



Він був передусім військовим вождем, організатором військових сил. Він брав діяльну участь у зборі данини. Данина збиралася товарами (медом, воском і хутром), що мали попит на зовнішніх ринках; тому князі повинні були застосовувати певних заходів задля охорони караванів, що везли ці товари до Візантії.

Можна вважати, що князівська юрисдикція поширювалася тільки на княжих людей, тобто на його слуг, бояр, дружинників, рабів. Судили князі на підставі звичаїв. У цей період, зрозуміло, ще не йшло мови про князівське законодавство, якщо не розуміти під законодавством фінансово-адміністративні розпорядження князів.

Що стосується княжих доходів, то вони в основному складалися з доходів князів від їх земель, з військової здобичі, від данини з підвладного населення, від торгових і судових мит. 

Серед інших доходів князя з плином часу набули великого значення судові мита, як це показує літопис про боротьбу князя Володимира з розбійництвом. По мірі розвитку феодальних відносин у Київській державі та в міру утворення князівського домену, данина поступово перетворюється на феодальну ренту.

До компетенції великого київського князя належало виконання таких функцій:

  • військової - розширення (захоплення, приєднання нових територій) та оборона те­риторії, виконання обов'язків головнокомандувача, будівництво фортець та інших обо­ронних споруд, організація сторожової служби;

  • зовнішніх зносин з іноземними державами та іншими князівствами;

  • адміністративної - управління волостю, призначення та зміщення посадових осіб адміністративно-управлінського апарату (тисяцьких, соцьких, десяцьких);

  • поліцейської;

  • придушення непослуху та опору владі;

  • культурної - запровадження та підтримка певних релігійних культів; після надан­ня православ'ю статусу державної релігії - захист церкви, визначення її статусу в дер­жаві; поширення писемності, освіти;

  • судової - здійснення правосуддя самочинно (головне в кримінальних справах або таких, де хоча б однією зі сторін виступав феодал або представник князя) або ж від імені князя посадовими особами, призначеними князем (між іншим, князь отримував плату за так звану «казнь» - (половину вір і судових зборів з винних) за здійснення правосуддя;

  • правотворчої - князь, установлюючи кодекси, видаючи устави й уставні грамоти, уроки, міг як санкціонувати чинні норми звичаєвого права, так і запроваджувати нові, які регламентували всі сфери життя суспільства;

  • фіскальної - встановлення розміру та збирання данини, податків, частини митних і судових зборів тощо.

Військо. У справі безпосереднього управління князь спирався на дружину. Дружинники жили на княжому або боярському дворі і перебували на повному утриманні князя. Можна вважати, що основний контингент дружини складається з родоплемінної знаті, а й кожен, кого цінував князь у ратній справі і раді, міг бути притягнутий до складу дружини. У всякому разі, особиста доблесть відігравала значну роль при прийомі в дружину. 

Крім дружинників, безпосередніми помічниками князів з управління в літописах згадуються тисяцькі, соцькі і десяцькі. 

Назви «тисяцькі», «соцькі», «десятники» - військового походження. Безсумнівно, ще військові загони слов'янських племен ділилися на тисячі, сотні та десятки. При утворенні дофеодальної держави, коли було потрібно ставити в містах гарнізони, назви «тисяцький», «соцький» і «десятник» стали присвоюватися начальникам гарнізону та командному складу. Таким чином, спочатку тисяцькі, соцькі і десятники здійснювали військово-адміністративну владу. Але потім «тисячі», «сотні», а можливо, і «десятки» стали перетворюватися в територіальні одиниці, причому функції тисяцьких, соцьких і десяцьких стали розширюватися. У Київській державі тисяцький став перетворюватися на командувача військами - воєводу, соцькі ж - у представників міських фінансово-адміністративних органів. Подальша еволюція у функціях тисяцьких і соцьких сталася у Великому Новгороді, де тисяцький був помічником посадника, і йому доводилося відати торгової юрисдикцією. 

Звернемося до організації військових сил в Київському дофеодальній державі. За наявними даними, військові сили складалися з трьох основних частин: 1) князівської дружини і дружини представників правлячої верхівки, 2) народного ополчення, 3) найманих загонів, що перебували у Новгороді головним чином з варягів, у Києві - з кочівників. 

Отже, дружина становила найближче оточення князів. З дружиною князь не розлучався не тільки на війні, але і під час своєї адміністративної діяльності. Найбільш відомі дружинники брали участь у княжій раді разом зі старцями. 

Під час війни дружина являла собою щось середнє між штабом княжих військ і гвардією князя. 

Князі піклувалися про дружину та берегли її. Відома розповідь літопису про те, що князь Мстислав Володимирович розставив під час бою свої війська з таким розрахунком, щоб його дружина не зазнала втрат. І коли його план вдався, то він висловив велику радість. 

^ Боярська Дума. Органом влади в Київській Русі була Боярська Дума. Це рада князів з боярами. Завданням боярської Думи було приймати рішення з питань, що торкалися державного управління. М. Грушевський висловлюється про Думу як про «обов’язкову учасницю княжого правління», але Дума не мала сталої форми й означеної компетенції. Князь радився з тими боярами, які були під рукою або яких він бажав бачити на нараді, через це склад міг постійно мінятися.

Таким чином, боярська Дума не мала в Київській Русі чітко означеної форми і компетенції, не мала під собою ясно окресленої юридичної підвалини. Але для нас важливе тут те, що такий звичай скликати на наради «ліпших людей» існував. Скликання таких нарад вимагала й давня традиція. Наприклад, Володимир Мономах у своєму «Повчанні дітям» говорить, що він щоденно радився з боярами.


Віче. Одним з основних органів племінної організації були народні збори. На зборах вирішувалися найважливіші питання. Цей орган існував і у племен східних слов'ян, причому він носив спеціальну назву - віче. 
Як у всіх дофеодальних державах, народні збори і тут не могли існувати у формах, характерних для епохи розквіту первісної демократії. Вони стали перетворюватися на наради правлячої верхівки та міського населення. 

У літописах до 997 р. немає згадок про скликання віче. У 997 ж році, як повідомляє літопис, віче було скликано білгородцями, обложеними печенігами, для вжиття заходів щодо боротьби з ними. 

Безсумнівно, віче все ж не зникало в Київській державі XI-X ст.: воно час від часу скликалося. Як і в усіх дофеодальних державах, віче тут не було справжніми народними зборами: воно не могло бути таким хоча б тому, що тільки жителі головного міста і, можливо, навколишнє населення могли брати участь в нарадах. 

Остаточне рішення прийма­лось лише при умові одностайності, можливо — переважною більшістю.

Уважне вивчення літописних відомостей про вічові рішення переконує в неможливості вирізнити одностайне рішення від думки пе­реважної більшості. Очевидно, голоси й не ра­хувались. Як вважав М. Володимирський-Бу­данов. при приблизній рівності голосів робота віча тривала доти, поки не буде досягнуто узгоджене рішення. Дійсно, новгородське віче 1218 р. продовжувалося тиж­день, поки не «сошлись братье единодушно». М. Дьяконов зазначав: якщо запропоноване рішення схвалювалось багатьма і не було за­перечуючих, то це сприймалось як узгоджена думка усіх.

Незгідні не наважувались виступити проти рішучої більшості, а остання вважала себе вправі примусити незгодних приєднатися до запропонованого рішення. Рішення віча могло бути і переглянуто, на­віть після клятви, але лише самим віче. Постанову Бєлгородського віче 997 р., наприклад, було змінено за пропозицією старця, не при­сутнього на вічі. Такі випадки непоодинокі, але для зміни рішення обов'язково були ваго­мі, частіше — надзвичайні обставини, що змінилися.

Процедура народних зібрань поступово удо­сконалювалася і в найбільш завершеному ви­гляді була представлена на віче Новгорода і Пскова в наступні віки.

Таким чином, літописні дані, хай скупо, але все ж характеризують віче в Київській Русі як вер­ховний демократичний орган влади, що про­довжував розвиватись разом з княжою вла­дою. Це дійсно народне зібрання, важлива складова державного механізму, яке вирішу­вало кардинальні проблеми соціально-політи­чного життя держави. Віче обирало князів, відало питаннями війни і миру, розпоряджа­лося земельними і фінансовими ресурсами зе­млі чи волості, брало участь у законодавстві, зміщувало, хоч і рідко, адміністрацію тощо. Демократичний характер вічових нарад за­кріпився в досить усталеній процедурі їх про­ведення, в початках представництва, складі, де діяльну участь брали «людъе», тобто прості люди. Демократичні традиції соціально-політичного життя в Київській Русі спрос­товували спрощене тлумачення її державного ладу, взаємин народу та влади, форми правлін­ня як феодальної монархії.

^ Феодальні з’їзди. Діяльність князя спрямовувалась верхівкою класу феодалів — дружиною і боярством, що його оточували. Але в деяких випадках, коли треба було розв’язувати питання надзвичайної політичної ваги і притому питання, які так чи інакше порушували інтереси не тільки феодалів даної землі-князівства, а й феодалів усієї землі, скликались феодальні з’їзди.

Характер феодальних з’їздів, присутність на цих нарадах не тільки князів, а й боярства і дружини, що основна спрямовуюча сила з’їздів це феодальні групи — підтверджується літописними даними. Наприклад, розповідаючи про з’їзд в Уветичах, літописець відзначає: «И сташа вся братья на коних; и ста Святополк c своєю дружиною, a Давыд и Олег c своєю разно, кроме собе».

Князівська дружина брала активну участь не тільки при обміркуванні питань, а й у виконанні різних постанов.

Тож маємо з’їзди, де брали участь не тільки князі, а і їх представники. Були навіть такі з’їзди, де під головуванням великого князя радились не князі, а лише їх представники.

Феодальні з’їзди мали часто «загальноземський» характер: в з’їзді брали участь усі князі чи основна маса їх. Найяскравішим прикладом таких з’їздів були з’їзди в Любечі і в Уветичах. Але були з’їзди, які скликала та чи інша феодальна група. Досить відзначити скликання двох з’їздів Ростиславичами і Ольговичами в 1187 р.

В міру того, як слабшали зв’язки між окремими руськими землями, загальних, всеруських з’їздів, на зразок Любецького і Уветицького, ми вже не спостерігаємо. Поступово починають скликати феодальні з’їзди або окремих груп (кілька князівств) або з’їзди однієї землі-князівства.

Подібно до того, як були з’їзди, що об’єднували феодальні групи кількох земель, так само були з’їзди представників різних феодальних груп землі-князівства.

Якоїсь чітко окресленої компетенції з’їздів встановити не можна. Вони збирались для розв’язання найважливіших питань, що мали загальне значення для всієї землі чи для кількох князівств. Феодальні з’їзди землі-князівства збирались для розв’язання найважливіших питань даного князівства, коли керівна феодальна група головного міста намагалась знайти підтримку в інших іногородніх феодальних груп. Тут серед цих питань треба вказати на питання про розподіл столів, про обрання і вигнання князів, питання про екзекуції князів, що порушили договори, про укладання союзів, про оголошення війни й миру, про видання нових і зміну старих законів тощо. В усякому разі, компетенція з’їздів не обмежувалась будь-якими встановленими нормами.

Як взагалі всі феодальні з’їзди, так і з’їзди Київської Русі скликались тоді, коли в них була потреба. Отже ніякої періодичності в скликанні їх не було. Скликати з’їзди міг усякий, хто хотів притягти увагу до даного питання, хто мав достатню силу і вплив.

Загальноземські з’їзди скликали великі князі, бо тільки вони одні могли організувати такі з’їзди. Але могли скликати їх і проводирі різних феодальних груп.

Значення ухвалених з’їздом постанов, як і на Заході, визначалось фактичною підтримкою постанов з’їзду його учасниками. Князь міг кінець кінцем і відмовитись від ухваленої постанови. Отже феодальний з’їзд не мав справжньої влади союзного органу.

Снеми. Для періоду феодальної роздробленості була характерною поява міжкнязівських з’їздів як органу влади – снемів. Вони скликалися великим князем київським за його ініціативою, або ж з ініціативи будь-якого удільного князя без визначеної періодичності. Учасниками снемів, окрім київського князя і слуг його двору, були удільні князі, яких супроводжували «брати» (найближчі однодумці), «сини» (васали), «думці» (члени боярської ради), церковні служителі.

Снеми мали вирішувати питання, які торкалися інтересів не лише удільного князівства, а й усієї «землі Руської». Зокрема, обговорювалися та вирішувалися важливі воєнно-стратегічні питання, проблеми законодавства, відбувався обмін думками щодо взаємовідносин з іншими державами та щодо розвитку державного устрою, йшлося про надання дозволу на вокняження, добровільну відмову від столу та обмін княжими столами, відбувалися вибори князів, визначалися покарання, що скеровувалися проти князів, які зрадили, тобто тих, які порушили договір із великим князем, укладалися союзи, оголошувалися війни, мир тощо. Попри широке коло питань, що покладалися на розгляд снемів, вони не мали виразних організаційно-правових форм та реального владного впливу.
^ 2. Органи самоуправління у Київській Русі
Києво-Руській державі були властиві дві системи управління. На етапи становлення та еволюції державних структур управління Русі змінювалося на підставі десяткової ,або чисельної, системи. Початки формування останньої сягали VI-VII ст., а остаточно вона сформувалася у ІХ ст., коли князь, приєднуючи слов’янські землі, залишав у них частину дружини (десять, сто, тисячу воїнів) і наділяв воєначальників (тисяцьких, соцьких, десяцьких) судовими й адміністративними функціями.

Десь із ХІ-ХІІ ст. утверджувалася двірцево-вотчинна система управління, за якої центральним органом управління став князівський палац. Тут окремі доручення за галузями князівського господарства виконували призначені князем тіуни (тивуни).

Князівські тіуни керували не тільки князівською господаркою, а й від імені князя здійснювали управління всією землею-державою. Крім тіунів, з’явилися й інші посадовці: ловчий, конюший, отроки, датські. Верхівка тіунів обзаводилася своїми землями і фактично ставала боярами.

Адміністративними, судовими й фінансовими центрами земель-князівств стали посади та волості. У містах «сиділи» посадники, у волостях – волостелі. Вони підпорядковувалися тіунам. Посадникам підпорядковувалися місцеві адміністратори нижчого рангу – метельники, вирники, скрижки.

Органом місцевого селянського самоврядування була вервсільська територіальна община. Вона була колективним власником земель, діяла на засадах кругової поруки, виконуючи перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та господарські функції. Територія верві була досить
  1   2   3

Схожі:

Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни київський університет права iconНаціональна академія медичних наук України Міністерство охорони здоров’я...
Акад. Намн україни В. К. Гринь, акад. Нан україни А. М. Гольцев, акад. Намн україни В. М. Запорожан, акад. Намн україни В. А. Кордюм,...
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни київський університет права iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту України, Національна...
Національна академія педагогічних наук України І компанія «Виставковий Світ» 28 лютого – 2 березня 2013 року у виставковому центрі...
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни київський університет права iconНаціональна академія наук україни  київський університет права
Поняття конституційного права України. Предмет правового регулювання конституційного права України
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни київський університет права iconНаціональна академія наук україни київський університет права
Київського університету права при Національній академії наук України. Люди, які мають бути обізнані в праві та законотворенні не...
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни київський університет права iconНаціональна академія наук україни київський університет права
Пошук за допомогою пошукових систем Google, Yandex, Bing
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни київський університет права iconНаціональна Академія Наук України Київський університет права
Перелік підприємств банкрутів в Україні за останні 5 років та судові рішення щодо їх ліквідаціїї
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни київський університет права iconНаціональна академія наук україни  київський університет права
Державна служба у сфері виконавчої влади : концепція реформування в межах адміністративної реформи
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни київський університет права iconНаціональна академія наук україни   київський університет права
Соціально-правові джерела це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість І т. ін
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни київський університет права iconНаціональна академія наук україни  київський університет права
...
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни київський університет права iconНаціональна академія наук україни   київський університет права
Перелік сайтів вищих учбових закладів світу в яких здійснюється підготовка за фахом міжнародне право (за станом на 2010р.)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка