Національна академія наук україни  київський університет права




Скачати 307.27 Kb.
НазваНаціональна академія наук україни  київський університет права
Сторінка1/2
Дата конвертації28.02.2013
Розмір307.27 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Право > Документы
  1   2
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ 


КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА
Кафедра гуманітарних дисциплін

  

Конституційне право України

Виконала: 

студентка ІІ курсу,
група Д-26

Ілюшко О.С.

Київ-2011

План :

Вступ

1. Поняття конституційного права України. Предмет правового регулювання конституційного права України.

2. Основи конституційно – правового статусу людини і громадянина.

3. Народовладдя в Україні та форми його здійснення.

4. Конституційні права, свободи та обов’язки громадян України та гарантії їх дотримання.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Конституційне право Україні слід розглядати як галузь права і законодавства, як наука і навчальну дисципліну, що має свій предмет і метод, характеризується особливими правовими нормами і відносинами та принципами правового регулювання.

Конституційне право України як галузь права і законодавства являє собою систему правових норм і нормативно-правових актів та інших джерел, що регулюють відносини, пов'язані з основами конституційного ладу, правового статусу особи, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави. Через них забезпечуються організаційна та функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, система державних органів, основні положення і принципи організації місцевого самоврядування в Україні.

^ Поняття конституційного права України. Предмет правового регулювання конституційного права України

У системі національного права України провідною галуззю є конституційне право України. Цій галузі притаманні риси, характерні для всієї системи права: нормативність, формальна визначеність, спрямованість на досягнення певного правового результату, можливість захисту правових приписів засобами державного впливу тощо.

Їй властиві і специфічні якісні ознаки, які відрізняють її від інших підрозділів національного права України. Найбільш повно ці ознаки виявляються в особливостях таких характеристик, як предмет і метод правового регулювання, соціальне призначення й роль конституційного права, принципи конституційного регулювання, завдання і функції конституційного права, наявність конституційної (конституційно-правової) відповідальності.

Це – кваліфікаційні ознаки галузі конституційного права, які в сукупності дають змогу виділити дану галузь права як таку, відокремити її від інших підрозділів системи права, визначити її “обличчя”. Тільки врахування всіх цих характеристик може дати узагальнену характеристику конституційного права як галузі права.

Отже, провідна роль конституційного права зумовлюється об’єктивними факторами, які визначаються характером предмета його регулювання. Насамперед конституційне право регулює серцевину політичних відносин, які виникають безпосередньо в процесі здійснення народовладдя в Україні, що виступає у двох основних формах – безпосередньої та представницької демократії.

Закріплюючи повновладдя народу України, конституційне право тим самим відповідає щонайменше на два питання: кому належить влада в суспільстві і яким чином вона здійснюється, тобто який механізм її реалізації. На ці питання вичерпну відповідь дає найважливіший закон українського суспільства – Конституція України.

Основним предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади народом України.

Предмет конституційного права опосередковує собою чотири групи (блоки) суспільних відносин.

1.Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу.

Суверенітет народу – це природне право народу бути верховним і повновладним на своїй території. Суверенітет буває потенційним і реальним. Потенційним суверенітетом володіє практично будь-який етнос, незалежно від того, має він свою державність чи ні, оформився він у таку історичну спільність, як народ, визнаний він іншими державами і націями чи ні.

Реальний суверенітет – це втілення в життя суверенних прав народу, його волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим. Суверенна воля народу України, вільно сформована і втілена у відповідних документах (передусім у Конституції України), і є єдиним джерелом державної влади.

2. Відносини, які опосередковують будівництво (будову), устрій держави як організації влади народу і для народу.

Влада – необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому, в тому числі за рахунок авторитарних методів, які передбачають можливість нав’язування волі суб’єкта влади, застосування в разі потреби примусу.

3. Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування держави.Головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад, виразом якого є механізм противаг, взаємного контролю гілок влади, їх врівноваженості.

Такі засади забезпечують стабільність і належну цілеспрямованість функціонування держави, її соціальний характер.

4. Відносини, що визначають характер зв’язків між державою і конкретною особою. Це:

а) відносини громадянства, під якими, звичайно, розуміють постійний правовий зв’язок між особою і державою, що надає їм відповідні права й покладає певні обов’язки;

б) відносини фундаментальних прав громадян України: економічних, політичних, соціальних, культурних, екологічних;

в) відносини гарантій реалізації прав і свобод;

г) відносини, що випливають із факту відповідальності держави перед особою і навпаки.

^ Основи конституційно – правового статусу людини і громадянина

У механізмі гарантування прав і свобод людини можна виділити два рівня – міжнародний та внутрішньодержавний, які виступають як дві самостійні системи. Причому між ними існує тісний взаємозв’язок і вони взаємодіють насамперед функціонально.

Сучасні вчені-правознавці, наголошують на глобальному характері прав і свободи людини, вважають, що держави повинні визнавати соціогуманітарний зміст права та пріоритет загальнолюдських цінностей. Тим більше, що «каталог» прав і свободи людини закріплено у таких міжнародно-правових актах, як Загальна декларація прав людини (1948р.). Міжнародний пакт про економічн, соціальні та культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966р.), а також у регіональних конвенціях з цих питань.

Основні права, свободи й обов’язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для всіх людей.

По-перше, йдеться про можливість деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим., щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувалися. При цьому основні права – це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати.

По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежить насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини – це явище соціальне, яке породжується суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними показчиками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь-чим, не можуть бути і предметом «дарування» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

У ст.3 Конституції України сказано, що людина є «найвищої соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людинною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».

Правове становище громадянина в повному обсязі – це сукупність прав, свобод і обов’язків, якими він наділяється як суб’єкт правовідносин. Кожна із галузей права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.

Правова система взаємовідносин держави і особи включає:

1. Норми Конституції України, пов’язані з визначенням приналежності до громадянства і регулюванням відносин з приводу громадянства;

2. Норми Конституції, що закріплюють загальні принципи статусу особи (рівність громадян, обов’язок держави щодо особи, пріоритет норм міжнародного права над національним тощо).

3. Юридично закріплені в усіх без винятку галузях права України права, свободи та обов’язки.

Під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов’язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.

Принципи громадянських прав і свободи людини - це визнані і закріплені державою визначальні засади, на основі яких формуються, розвиваються та здійснюються дані права і свободи. Враховуючи те, що дана група конституційних прав і свобод є основою правового статусу особи, до їх принципів належать й усі принципи конституційного статусу людини і громадянина в Україні.

До загальноправових принципів, які охоплюють усю правову систему нашої держави, належать принципи: гуманізм, соціальної справедливості, рівноправіності, соціальної свободи, верховенства права, демократизму, обопільної віфдповідальності людини і держави.

Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини є:

1. Закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права.

2. Принципи невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження (ст. 21 Конституції України).

3. Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Конституції України).

4. Принцип єдності прав та обов’язків людини і громадянина (ст.23 Конституції України) полягає у тому, що не повинно бути прав без обов’язків, як не повинно бути і обов’язків без прав.

5. Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою й не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускаються звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Юридичний механізм захитсу людиною своїх прав – це динамічний взаємозв’язок носія права на захист та органу державної влади, що здійснюється в процесуальному режимі реалізації правоохоронного відношення з метою захисту суб’єктивного права.

Конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав – це: система влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується з допомогою держави і за цією процедурою.

Народовладдя в Україні та форми його здійснення

Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії.

До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять; референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням.

Представницька демократія - засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади - насамперед, народних депутатів, президента, інколи суддів.

Референдум - голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя.

Референдум і вибори мають загальний метод здійснення - голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати виборну посаду. Завдання референдуму - вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо.

У науковій літературі та в законотворчій практиці поряд із терміном "референдум" інколи застосовується термін "плебісцит". У багатьох випадках їхній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і різницю, яка полягає в тому, що референдум регламентується нормами конституційного права певної держави і його предметом може бути досить широке коло питань.

Підстави й порядок проведення плебісциту в основному врегульовуються міжнародно-правовими актами, і його предметом у більшості випадків е вирішення територіальних суперечок між різними державами.

^ Конституційні права, свободи та обов’язки громадян України та гарантії їх дотримання

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому. На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались іще в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. Там зазначалося: "Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого".

Остаточне ж становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності СІЛА 1776 р. підкреслено: "Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують". У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 р., проголошувалося; "1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах. 2. Мету кожного державного союзу становить Забезпечення природних і невідчужених прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню".

Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації, 3 іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти в межах, установлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття "свобода людини" повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві. Слід пам'ятати, що поняття "свобода" може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого - конкретизується в можливості вчиняти ті або ті конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливості такого ґатунку, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду драв належать право на життя (ст. 27), право на повагу гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є. Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або тій державі, а права громадянина - лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.

Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід ураховувати, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави - суб'єктів укладених між державами договорів.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни, чому насамперед сприяла загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, - Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.). Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.). Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з Протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.). Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.). Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та інші документи.

Отже, відповідно до Конституції України основне право громадянина - це його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.

Громадянські права -- можливості людей, що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб.

Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду і віросповідання тощо.

Політичні права - можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян. До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати і приймати закони та рішення загальнодержавного і місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати і брати участь у роботі об'єднань громадян (політичних партіях і громадських організаціях); збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство.

Економічні права - можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробництві матеріальних благ. До них відносять: право на приватну власність (індивідуальну і колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням; право на професійну підготовку і перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок тощо.

Соціальні права - можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Це є: право на охорону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло).

Екологічні права - права людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це право: на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди і т. ін.

Культурні права - можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства, це - право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

Сімейні права - можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Це означає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; на добровільне одруження, рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї; право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками.

Основний обов'язок громадянина - встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки. Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні й духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи.

Конституційні права, свободи та обов'язки, що їх несе громадянин перед державою, перед іншими громадянами, перед організаціями, в поєднанні з конституційними принципами й гарантіями становлять основи правового становища громадян, або конституційний статус особистості в Україні.

Основні обов'язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна кваліфікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя - це обов'язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи, зберігати природу і охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Вітчизну, служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків громадян України - необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

Прийняття Конституції - надзвичайно важлива справа. Та водночас із її прийняттям необхідне створення механізму реалізації Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення передбачених нею прав, свобод та обов'язків. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, завдяки якому громадяни, що мають певне право, свободу чи обов'язок, реально досягають цілей, інтересів, благ, передбачених нормою Конституції.

Із цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, - це категорія, надзвичайно об'ємна й широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й політичні, економічні, ідеологічні та інші явища.

Так, на нашу думку, потверджену юридичною наукою, механізм реалізації прав, свобод і обов'язків передусім складається з гарантій забезпечення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Вказані гарантії - це відповідні умови й засоби, що сприяють реалізації кожною людиною і громадянином прав, свобод і обов'язків, закріплених Конституцією України. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні та юридичні.

Особисті гарантії - власні можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них відносять: - право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях; - право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими особами; - право знати свої права та обов'язки; - право на правову допомогу; - право не виконувати явно злочинні накази; - право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину; - право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії нормативно-правового акта; - право не нести відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом; - право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина, крім обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст. 15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, відповідно до статей 5 і 6 Конституції України, обмеження діяльності ультрарадикальних політичних організацій (ст. 37) і т. д.

Найголовнішими економічними гарантіями слід уважати конституційні положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст. 13); справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95); гарантування приватної власності (ст.41)і т. ін.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків відносять: ідеологічну багатоманітність суспільного життя, відсутність державної (обов'язкової) ідеології та цензури (ст. 15); забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння "консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України" (ст. 11).

Юридичні гарантії - державно-правові засоби, які забезпечують здійснення та охорону прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина, елементами якого є: по-перше, юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція України у ст. 21 визначила: "Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними", а в ст. 22 - що вони не можуть бути скасовані, а "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод"; по-друге, створення широкої системи охорони й захисту державою прав і свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та надійний захист від будь-яких посягань. Це вбачається у конституційних положеннях про те, що "права і свободи людини і громадянина захищаються судом", "кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", використовувати для цього всі національні засоби, а також "звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна" (ст.25).

Завдана громадянинові матеріальна чи моральна шкода має обов'язково відшкодовуватися (ст. 56); по-третє, розвиток громадсько-політичної активності громадян, формування свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня правової культури. Першочерговим напрямком діяльності в цьому аспекті е необхідність навчити громадян України боронити й захищати свої права. Саме тому Конституція України надає право будь-якими, не забороненими законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а ст. 57 гарантує право знати свої права, свободи і обов'язки, вважає нечинними закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, але не доведені до відома населення; по-четверте, активізація діяльності об'єднань громадян, які сприяють охороні й захистові прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст. 59 Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Для здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Певна річ, функції захисту прав, свобод і обов'язків людини й громадянина покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій сфері мають органи прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ і т. д. З формуванням в Україні громадянського суспільства зростає кількість недержавних правозахисник органів, якісно поліпшується їхня діяльність; по-п'яте, державний і громадський контроль за станом забезпечення прав, свобод і обов'язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції Президент України проголошується гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів України "вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина".

Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними партіями, масовими демократичними об'єднаннями, засобами масової інформації, органами місцевого самоврядування. Конституція України створила принципово нову та якіснішу модель механізму реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, але цей процес ніколи не може вважатися закінченим.

Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод та обов'язків людини і громадянина України, переконуємося, що він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, що ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами №2,3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що ратифіковані Україною.

Усе вищевикладене дає підстави стверджувати, що в Україні на основі прийнятої Конституції повинна відбутися перебудова всієї правової системи, і орієнтиром такої реформи мають стати права, свободи та обов'язки людини і громадянина, процес їх реального забезпечення і здійснення. Держава з усіма її владними органами повинна стати головним гарантом забезпечення цих прав, свобод і обов'язків, а водночас сама має реформуватись, оскільки побудову правової держави слід розпочинати із забезпечення прав людини і громадянина.

Права, свободи, законні інтереси та обов'язки громадян регламентуються й іншими нормативно-правовими актами. До них слід віднести, зокрема. Закон України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992р., що складається з 6 розділів (34 статті). Право громадян на об'єднання є невід'ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і гарантованим Конституцією та законами України.

Розділ І. Загальні положення. - Об'єднанням громадян е добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднанням громадян відповідно до цього Закону визнається політична партія або громадська організація. Політичною партією є об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого самоврядування і представництво в їх складі.

Громадською організацією е об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих та інших спільних інтересів.

Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є: зміна способом насильства конституційного ладу; підрив безпеки держави; пропаганда війни, насильства; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини.

Розділ II. Засади діяльності та статус об'єднань громадян.

Розділ III. Порядок створення та припинення діяльності об'єднань громадян.

Розділ IV. Права об'єднань громадян, господарська та інша комерційна діяльність.

Розділ V. Нагляд та контроль за діяльністю об'єднань громадян. Відповідальність за порушення законодавства.

Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. Цей закон складається з 6 розділів (32 статті).

Розділ 1. Загальні положення. - У них проголошується, що завданнями цього закону є: гарантування права на свободу совісті; забезпечення соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення взаємних обов'язків держави і релігійних організацій та ін.

Розділ II. Релігійні організації. - Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні організації представляються своїми центрами (управліннями).

Розділ III. Майновий стан релігійних організацій. - У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності.

Розділ IV. Права релігійних організацій. - Права релігійних організацій та громадян нерозривно пов'язані зі свободою віросповідання.

Розділ V. Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їхніх підприємствах. - На громадян, які працюють у релігійних організаціях, поширюється законодавство про працю, соціальне забезпечення і страхування на рівні з робітниками та службовцями державних і громадських підприємств, установ і організацій.

Розділ VІ. Державні органи і релігійні організації. - Державний контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві ради народних депутатів та їхні виконавчі комітети.

Державний орган України у справах релігій покликаний забезпечувати проведення державної політики щодо релігій і церкви.

Закон України "Про освіту" від 23 березня 1996р. складається з 7 розділів (66 статей). Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, а сама освіта розглядається як основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави.

Розділ І. Загальні положення. - Право громадян на освіту забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на різних формах власності; різними формами навчання (очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем) та іншими заходами.

Основними принципами освіти є; доступність освіти, що надається державою; гуманізм; демократизм; пріоритет загальнолюдських духовних цінностей; науковість системи освіти; незалежність системи освіти від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій.

Розділ II. Система освіти. - В Україні встановлюється єдина структура системи освіти, що охоплює: дошкільне виховання; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну підготовку; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

Розділ III. Учасники навчально-виховного процесу. - Вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти мають право: на вибір профілю, форми навчання, індивідуальних програм, позакласних занять; на користування навчально-виробничою, науковою, спортивно-культурною, побутовою, оздоровчою базою навчально-виховного закладу та ін. Їхні обов'язки: систематичне і глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загальнокультурного рівня; додержання правил внутрішнього розпорядку навчально-виховного закладу; додержання законодавства, моральних, етичних норм співжиття.

Педагоги мають право на вільний вибір форм, методів, засобів навчання; захист професійної честі, гідності та ін. Їхні обов'язки; забезпечувати умови для засвоєння навчальних програм; утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі; додержуватися педагогічної етики, моралі, поважати гідність дитини, учня, студента і т. д.

Розділ IV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база закладів освіти. - Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не менше 10% національного доходу, а також валютні асигнування. Додатковими джерелами фінансування є плата за надання освітніх послуг, кредити і позички банків, добровільні внески тощо.

Розділ V. Міжнародне співробітництво. - Навчально-виховні заклади мають право укладати угоди про співробітництво, встановлювати прямі зв'язки з навчальними закладами, науковими установами зарубіжних країн.

Розділ VI. Міжнародні договори. - Якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про освіту, то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ VII. Відповідальність за порушення законодавства про освіту. - Посадові особи та громадяни, які допустили порушення законодавства про освіту, несуть відповідальність, установлену законодавством України.

Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992р. складається з 9 глав (44 статті).

  1   2

Схожі:

Національна академія наук україни  київський університет права iconНаціональна академія наук україни київський університет права
Пошук за допомогою пошукових систем Google, Yandex, Bing
Національна академія наук україни  київський університет права iconНаціональна академія наук україни  київський університет права
Державна служба у сфері виконавчої влади : концепція реформування в межах адміністративної реформи
Національна академія наук україни  київський університет права iconНаціональна Академія Наук України Київський університет права
Перелік підприємств банкрутів в Україні за останні 5 років та судові рішення щодо їх ліквідаціїї
Національна академія наук україни  київський університет права iconНаціональна академія наук україни київський університет права
Київського університету права при Національній академії наук України. Люди, які мають бути обізнані в праві та законотворенні не...
Національна академія наук україни  київський університет права iconНаціональна академія наук україни   київський університет права
Соціально-правові джерела це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість І т. ін
Національна академія наук україни  київський університет права iconНаціональна академія наук україни  київський університет права
...
Національна академія наук україни  київський університет права iconНаціональна академія наук україни   київський університет права
Перелік сайтів вищих учбових закладів світу в яких здійснюється підготовка за фахом міжнародне право (за станом на 2010р.)
Національна академія наук україни  київський університет права iconНаціональна Академія Наук України Київський університет права
...
Національна академія наук україни  київський університет права iconНаціональна академія наук україни київський універсітет права
Сайти безкоштовного доступу до повнотекстової учбової літератури з галузей права України, єс І росії
Національна академія наук україни  київський університет права iconНаціональна академія наук україни   київський університет права
У різні епохи проблеми прав людини набули політико-правового, релігійно-етнічного, філософського звучання. Витоки явища, яке згодом...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка