Також можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я




Скачати 224.16 Kb.
НазваТакож можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я
Сторінка1/3
Дата конвертації24.03.2013
Розмір224.16 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Право > Документы
  1   2   3
ДУЛІБИ І СЛОВ’ЯНЩИНА
Олег Гуцуляк,

м.Івано-Франківськ
Також можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я – алазонів, на кордоні яких зі скіфами-аротерами (орачами) в районі зближення рік Дністер та Буг проходив знаменитий „Священний шлях” - Ексампей (IV,52,81), яким гіпербореї передавали священні дари храмові бога Аполлона на острові Делос. Найвірогідніше, мова йде про іллірійське плем’я (т.зв. східний гальштат, VII-IV ст. до н.е.), яке й дало первинну назву Галичиній могилі: „Галич” < албан. gjalliqes „воскресіння (< gjallё „живий” ~ гот. *qius „живий” > „Київ” як місто готів-росомонів із горою Кия)” (урочище Воскресенське із ротондою-квадрифолієм і похованням княжої доби, розташованою на пагорбі правого боку Мозолевого потоку через яр біля урочища Качків, де безпосередньо стоїть Галичина могила; пор.: Карпати < албан. karpё „скеля”; Кодри < алб. kodёr „пагорб”; Уж (гідронім) < алб. ujё „вода”; Лімниця (гідронім) алб. < lumё „ріка”1; Kути (поселення) < алб. kuti «вмістилище»; Крак (епонім міста Краків) < алб. krah „плече; рука”; ліс < алб. lis „дуб”; мур < алб. mur „стіна; „неня” < алб. nёnё „матір”; „бояри” < албан. bujar "благородний, щедрий", bujari "благородство, щедрість", burrё „муж” ~ кельт. boaire „власники стад худоби). Слід взяти уваги зауваження А.В. Десницької, що запозичення у східнослов’янські мови з палеобалканських, датовані другою пол. І тис. н.е., в основному пов’язані саме з культовими реаліями, здійснювалася шляхом живого спілкування у народному середовищі. Окрім того, наявні факти гідронімних елементів іллірійського походжння (верхня частина басейну Дністра і південна смуга правобережного Полісся, а також розріджені прояви на правобережній Наддніпрянщині) свідчать і про тривалі міжетнічні контакти, що мали різний характер у різні епохи1. Про існування якихось „північних іллірійців” підтверджують дані мовознавства, за якими назви великих рік лужицького ареалу, Ельби, Одера та Вісли можуть бути етимологізовані тільки з іллірійської прамови2.

За Т. Лер-Сплавинським, К. Міодовіч та В. Гензелем, праслов’яни виникли в результаті нашарування „кентумних” іллірійських венетів (носіїв лужицької культури; вважається також, що до неї належали пізніше германізовані племена свевів-квадів та віктогалів3) на західних прабалтів2 (неврів Геродота ?) в районі басейну середньої та верхньої Вісли і прип’ятського Полісся в ІХ-VII ст. до н.е.3 (за Шахматовим праслов’яни спочатку мешкали на Зах. Двіні, а потім — у Повіслянні). Свого часу Н. Антошин зауважував: "... Для загальнослов'янської мови, що існувала не менше 500 років, був характерний, наприклад, закон відкритого складу, котрий змінив всю фонетичну систему та граматичний лад мови, до того ж ці зміни охоплюють всі слов'янські діалекти. Це могло бути тільки у тому випадку, коли слов'яни займали невелику територію, всі слов'янські племена були взаємопов'язані економічними відносинами, мали єдині центри господарської та політичної діяльності"4.

З прабатьківщини праслов’яни вирушили у Середнє Подунав’я та Адріатику, де використовували для самоозначення етнонім „венети” (К.Т. Вітчак запропонував реконструкцію імені саме для цієї спільності, зафіксованого, за Г. Ловм’янським, лише на переферіях Давньої Європи (у зв’язку з розселенням): *wenHtoi (< і.-є. *bhrghntoi “великі, високі”) як спадок від більш реліктової індоєвропейської спільності5, з чим погоджується А. Брюкнер: “Це єдина первісна племінна назва (назва аріїв, можливо, стосується тільки індійців та іранців)”6; пор. з кельт. богинею урожаю і достатку Бригітою, хеттською Паргою, авестійською Хара Березайті, етнонімами бріги/фріги/фракійці та бургунди і рядом європейських топонімів та гідронімів7 ~ синонімами є наступний ряд: Arduinna "Висока; кельтська богиня, тотожна Бригіті і епонім Арденн", лат. arduus, іран. aredvi "висока").

Зазнавши романського впливу4, праслов’яни повернулися на землі предків в межиріччі Вісли та Одера (де сформували культуру підкьошевих поховань, 400-100 рр. до н.е.), зазнали світоглядно-господарського впливу кельтських племен (латенська і тшинецька культури)8 і створили симбіоз із германськими племенами5 (пшеворська, оксивська і зарубинецька культури і пряшівська на Середньому Подунав’ї та етулійська на Нижньому Подунав’ї, що походить із пшеворської)9, відомий як венеди/венети писемних джерел. Надалі вони зайняли й територію Прикарпаття, співіснуючи з носіями латенських культур (серед яких — гірське плем’я котінів — спеціалістів по добуванню заліза, які Тацітом визначаються не германцями. а такими, що говорять галльською мовою, тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури10) або витісняючи звідси фрако-дакійські племена-носіїв липицької11 та прабалтські племена-носіїв зубрицької культури (І-поч. ІІІ ст.), які одночасно намагалися колонізувати Верхнє та Середнє Подністров’я, асимілюючи місцеве населення, яке залишалося незахищеним після переходу в 50 р. н.е в Тисо-Дунайську низовину (після розгрому тут римлянами дакійської держави одріссів) в союзі з германцями-лугіями значної її частини — сарматів-язигів. Саме із залишком місцевих іраномовних язигів (які проіснували аж до поч. ІІІ ст)12, на наш погляд, і пов’язаний субетнонім „гуцули”: пор. з осетин. гыццыл чизг „дівчинка”, де „гыццыл” – „мале/малий”, а „чизг” – „дівиця”, що у європейських писемних джерелах фігурує власне як „язиг” (етнонім сарматського племені, тісно пов’язаного з мотивом войовничих вершниць-амазонок). Тобто карпатські гуцули — це „малі язиги” в сенсі того, що залишилися в Карпатах6, а не вирушили у Європу7, змішалися з германськими гото-вандальскими племенами. З часом їх етнонім зазнав переосмислення у середовищі сусіднього романізованого населення на „готські”: got/guth + румунський означений постартикль –ul > guţul „розбійник, рекетир”.

На відміну від пшеворців в Мазовії, Підляшші та Галичині, де місцеве населення фракійського та сарматського походження стало сусідувати з новоприбулими (в 170 р.н.е.) германцями (східногерманські скіри, лугії, вандали, бургунди та західногерманські лангобарди-вініли) і симбіозом германців та дако-фракійців постала культура карпатських курганів (писемні карпіни/карпи). Волинь була повністю залишена попереднім населенням (культурою кулястих амфор; дако-фракійські племена), яке переселилося на Верхнє Подністров'я, внаслідок чого, як констатуєють археологічні дані, збільшуються площі наявних тут поселень волино-подільського типу. Таке могло трапитися виключно з єдиної причини — некомпліментарних стосунків між релігійними системами волинських гото-гепідів та тубільців (фракійців)13. Саме гото-гепідська група дотримувалася своєрідного нордичної генезикульту пророків та провіщувань” („... творяче божество ототожнювалося зі звуком та словом, слід співставити англ. god „бог” та ірл. guth „голос”, кімрськ. gweddi „промова, oratio”, дв.-англ. geddproverbium, parabola”. Пор. також рос.діал „гад”-„пророкувач”, рос. „гадать”. До цього ж кореня належать і англ. good, нім. gut „добрий”...”14), на відміну від фракійської обрядово-ритуальної релігійності (за якою лише слід дотримуватися раз і назавжди даних богами настанов і табу і не турбувати їх своїми домаганнями (божества мовби „німі” до людей, не доступні для спілкування з ними; германці цей світоглядний тип означували sið-venja „обряд ванів”; окрім того, фракійці та іллірійці, як і кельти, на відміну від інших індо-європейців, вірили в перевтілення душі після смерті).

Навпаки, компліментарність між праслов’янами та фракійцями8 призвела до еволюційної асиміляції останніх (а також карпів) першими та засвоєння культурних надбань асимільованих (що, власне, ще більше диференціювало нащадків пшеворсько-черняхівського континууму): "... Фракійці, за повідомленнями Платона й Тіта Лівія, водили козу, зовсім як слов'яни на Дніпрі, у свято нового місяця, котре супутнє зимовому сонцестоянню у сузір'ї Стрільця. Звичай цей до сьогодення був живий на Україні. Культ Сонця у Фракії грав головну роль. Фракійці вірили у безсмертя душі, обожнювали природу, що відроджується, приносили в жертву тварин. Яскраві, в маскарадних одежах, кукерські ігри. народний одяг. прикраси, зустрічі пір року — все це збереглося на території Фракії і було передано пізнішому болгарському населенню, стало елементами його культури. ті ж основні риси фракійської культури характерні для багатьох слов'янських племен — і це, без сумніву, естафета, передана фракійцями після їх переселення на нові землі... Зображення двох коней з людиною посередині (коні обернені головами до людини, — О.Г.) характерні для Фракії і особливо для лівобережжя Дунаю. На вишитих слов'янських рушниках ... присутній той самий сюжет ..."15. Зрештою формується нове етнічне утворення, відоме як „ду(д)ліби”. В етнонімі "дуліби" перша частина назви споріднена з дв-ірл. tuath "народ, плем’я, країна", кімр. tud "країна" (пор.: дв.-верх.-нім. deota/diota "народ" > diutisk / у латин. передачі: teodiska > Deutsch ~ гот. thiuda "народ", дв.-англ. theod, дв.-ісл. thiuz "народ" < і.-є. *teuta "народ" < *teu-/tu- "набухати" ~ оск. touto "місто", литов. tauta "народ", дв.-прус. tauto "країна", хетт. tuzzi "військо"). Як ввіжає Д.Б. Атегнатос, даний етнонім відбиває ім’я індоєвропейського предка-тотема: у германців, за Тацітом, це — Туісто, батько Маннуса, предка німців, у індоаріїв — Тваштар — бог-ремісник, нащадком якого був першопредок Ману ("Рігведа", Х 17: 1-2). Синами Тваштара є Індра і Вішварупа-Врітра, які ворогують між собою (символи двох гілок індоєвропейців)16. Також етноніми та топоніми з формантом "Дуліб" фіксуються у Центральній та Східній Європі, колонізованій саме свого часу кельтами: сербохорв. Duliba — "велика долина у Велебиті"; "гора в Боснії"; словен. Du(d)lieb — "місцевість у Західній Карінтії"; ст.-чеськ. Dudlebi — "плем’я на півдні Чехії"; Dodleba — "назва гідроніму"; дв.-рус. "дулЪби""плем’я на Пд. Бузі", Дулеба — "ріка в басейні Березини" тощо17. В.Д. Баран уклав карту сучасних населених пунктів з назвою „Дуліби”18.

Надалі, внаслідок забуття нащадками дулібів значення етноніму, відбулося його „народноетимологічне” пояснення, внаслідок чого виникає начебто його слов’янський переклад: "волиняни" (кельт. *Dudl-eiba "країна волинок" > "Волинь", або германське витлумачення як *daud-laiba "спадок померлого"). На нашу думку, етнонім "ду(д)ліби" зазнав на Волині народноетимологічного витлумачення в "діди" і зафіксований в ритуалі культу предків на території від Устилуга до Сокаля, тобто виключно Західної Волині, а також у східній Польщі: "... Новорічні обходи тут репрезентує обрядове дійство "Діди". Заходячи до хати, перебранці в масках ддів показово виявляють свою сакральність тим, що лупцюють один одного по натоптаних соломою горбах дерев'яними довбнями"19. Пізнішою інвазією на північ з IV ст. дуліби (які самоозначувалися як „бужани” < „беугене” < „певкіни”, вони ж подільські бастарни писемних джерел) асимілювали рештки гото-гепідського континууму Волині (вельбарська культура). Саме з того часу, як вважаємо, у традицію дулібів-волинян увійшов скандінавський обряд „коструб” (дв.-ісл. kostr „вибір, перевага” або kost-gripr „скарб”).

У песемних джерелах ті слов’янські племена (венеди, симбіотичні з германцями), які вступили у симбіоз із іранськими та північно-кавказькими племенами (сармати та пізноскіфські племена) і відомі як носії пеньківської культури, визначаються саме терміном „анти” (іранське „крайні, порубіжні” або ж етнонім пов’язується з англійським haunt "переслідувати", "з'являтися (як привид)", литовським ginti "гнати (стадо)", давньо-пруським hantas "бити", давньо-ісландським honthr "боєць"), а ті з пшеворських племен, що утворили симбіоз із фракійцями та карпами, — „склавіни” (древності яких навіть фіксуються на Нижньому Дунаї та в Болгарії в VI-VII ст. — пам’ятники типу Іпотешть-Киндешть-Чурел та Костиша-Ботошан).

Надалі племена антів, склавінів, венедів та карпів, які взаємоінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров’я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як „хорвати” (регіональний комплекс Придністров’я та Попруття празько-корчакської культури, V-VII ст.)
  1   2   3

Схожі:

Також можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я iconПерелік послуг, що додаються підприємством «Коррунд»
Копання дорослої могили, зняття труни з машини, піднос до могили, опускання труни в могилу, закопування ями та встановлення тимчасового...
Також можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я iconЯрослав Стецько : За творців нової дійсности
Могили, що в них Мощі Святих, спочивають, на Могили Героїв – І в ночі. Там не страх тебе огорне — ні! — І не тривога, а якесь дивне...
Також можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я iconМаловисківське комунальне підприємство “Мала Виска Водоканал” є комунальною...
Мала Виска Водоканал” є комунальною властністю Маловисківської міської ради, створене на базі дп “Мала Виска Водоканал” обласного...
Також можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я iconМаловисківське комунальне підприємство “Мала Виска Водоканал” є комунальною...
Мала Виска Водоканал” є комунальною властністю Маловисківської міської ради, створене на базі дп “Мала Виска Водоканал” обласного...
Також можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я iconБолт 12x 80 перед верхнього ричага T4

Також можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я iconЗагальний огляд екологічного стану верхнього І середнього дністра
Тирасполь (182 тис на­се­лен­ня), Бендери (159 тис.), а також міста Новий Розділ з во “Сірка”, Заліщики, Могилів-По­діль­ський, Сороки,...
Також можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я iconЗасідання виконкому 25 жовтня 2012 року
Про роботу комунальних підприємств „Мала Виска Водоканал” та «Мала Виска – мкп» по забезпеченню відповідного санітарного стану населених...
Також можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я icon40. Натурфілософія доби Відродження
Та особливий вплив мала східна, зокрема, арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові...
Також можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я iconШостого скликання
Відповідно до п. 3, ст. 29, глави 2, розділу ІІ закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та заслухавши звіти про роботу...
Також можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я iconВід нас залежить як будемо святкувати свята, чи будуть вони тільки...
Еба мати міру не шаленіти з покупками. А з іншої сторони чудова традиція дарувати подарунки від імені святого Миколая І на Вігілію...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка