Опубліковано: Соціальна психологія. – 2007. – № – С. 14 – 26




Скачати 215.14 Kb.
НазваОпубліковано: Соціальна психологія. – 2007. – № – С. 14 – 26
Дата конвертації04.03.2013
Розмір215.14 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Психологія > Документы
Опубліковано: Соціальна психологія. – 2007. – № 2. – С. 14 – 26.

Методолого-психологічні роздуми в гуманістичному контексті
Нарис 2


Георгій Балл,

доктор психологічних наук,

член-кореспондент АПН України,

завідувач лабораторії методології і теорії психології

Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України


Продовжуючи розмірковування, розпочаті у нарисі [3], автор зосереджує увагу на значущості й можливості органічного поєднання (зокрема, у сфері психології) методологічних надбань, отриманих у контексті науково-раціоналістичних підходів, з одного боку, і гуманістичної світоглядної орієнтації, з іншого.
^ 1

Я знову розпочну свої роздуми з проблеми простоти і складності науково-теоретичних побудов. Думки, співзвучні з висловленими з цього приводу в моєму першому нарисі, містяться у цікавій монографії О.М. Єрьоменка. Він наголошує на тому, що „наукове пізнання є неминуче спрощення реальності, само встановлення тої чи тої закономірності є деяке спрощення... Питання не в тому, як уникнути спрощення, а в тому, як відокремити ефективне спрощення від неефективного” [12, т. І, с. 56].

Те, що наукове пізнання спрощує реальність, пов’язано із самою його сутністю. Знову наведу доречну цитату (на можливі закиди щодо надмірного цитування я відповідаю так: якщо я знаходжу в якогось автора думку, з якою я цілком погоджуюсь і яка органічно лягає у контекст моїх міркувань, то нащо шукати своє формулювання, невже за принципом „нехай гірше, аби інше”?). Отож: „Об’єкт науки – буття; воно є неперервним і невичерпним; предмет науки, як відомо, створює вона сама, виділяючи й фіксуючи у системі понять окремі аспекти, моменти, сторони буття” [18, с. 153].

Звідси випливає значущість системи понять: від ступеня її досконалості істотною мірою залежить, чи буде неминуче спрощення реальності ефективним, тобто чи будуть запроваджувані наукові репрезентації (моделі, у широкому сенсі [8]) її фрагментів водночас і такими, з якими зручно працювати, і такими, що віддзеркалюють істотні властивості згаданої реальності.

Суголосними із сказаним видаються міркування Г.Г. Почепцова щодо віртуальних об’єктів. Чи вважати різновидом останніх наукові поняття й моделі, залежить від трактування багатозначного поняття віртуальності. Та хоч як би там було, не завадить наступна цитата: „Віртуальні об’єкти системніші, ніж об’єкти реальні. Саме вони впорядковують наш хаотичний світ,... чим полегшується наше сприйняття світу і прийняття рішень” [20, с. 13].

Висловлені міркування стосуються, звичайно, усіх наук, але набувають тим більшої ваги, чим складнішим є об’єкт наукового пізнання. Висновки звідси щодо психології (як і щодо людинознавства й суспільствознавства загалом) є, мабуть, очевидними. Вони полягають, зокрема, у тому, щоб, з одного боку, чітко усвідомлювати обмеженість свого знання про дуже складні досліджувані об’єкти, але з іншого – не впадати через це у відчай. Володар знання має застосовувати його – але обережно, розуміючи і враховуючи його неповноту: тоді він, казав у своїй нобелівській лекції Ф.А. фон Гайєк, „не зробить більше зла, ніж добра, у своїх спробах покращити соціальний порядок” [24, с. 176]; водночас він має це знання вдосконалювати – зокрема, через взаємодію з іншими варіантами знання про той самий об’єкт. „...Я можу прийняти, – слушно каже О.М. Єрьоменко, – часткову й відносну істину, якою я володію, за повну й абсолютну. І лише я зроблю це – я перестану володіти істиною, істина перетвориться на оману. Бо будь-яка часткова істина є частковою оманою, і вона повертається оманливим боком до людини, яка абсолютизує її... Коли я відчуваю себе знаряддям здійснення істини, я повинен розуміти, по-перше, що не я один є таким знаряддям (але й, додам від себе, скажімо, й представники інших наукових напрямів і шкіл. – Г.Б.), і, по-друге, що через мене входить у світ часткова й відносна істина, а не повна й абсолютна” [12, т. ІІ, с. 311 – 312].

Наведені вище положення, власне, добре відомі; можна навіть сказати, що вони перебувають на межі банальності. Та попри це їх варто повторювати, бо не дуже часто на них орієнтуються. І не лише через наслідки догматичної освіти та ідеологічного тиску. В науці, як і в інших сферах ідейно навантаженої діяльності, ми стикаємось із непростою етико-психологічною проблемою: чи не треба, щоб пропагувати і впроваджувати в життя певні ідеї, передусім вірити у їхню істинність? Застерігши, що у кожній ситуації наукової діяльності ця проблема має розв’язуватись з урахуванням конкретних особливостей цієї ситуації, я б наголосив на наступній загальній настанові1: захищаючи певні ідеї (втілені, зокрема, у відповідні наукові моделі) вчений, звичайно, має вірити, але бажано – не у їхню абсолютну істинність, а у дві речі:

по-перше, у те, що ці ідеї, якими б не були їхні недоліки й обмеження, є потрібними для розв’язання тих чи тих задач – науково-пізнавальних або практичних (соціальних, виробничих, педагогічних тощо), що вказані ідеї мають, принаймні у певних відношеннях, переваги над іншими ідеями щодо тих самих об’єктів, тому вони обов’язково мають звучати у діалозі (який претендує на плідність) із згаданими іншими ідеями;

по-друге, у те, що саме даний суб’єкт діяльності, оскільки певні ідеї близькі йому, покликаний обстоювати, застосовувати й розвивати їх, репрезентувати їх у згаданому діалозі, у взаємодії з іншими ідеями – і в такий спосіб сприяти прогресові науки й практики.

Окреслена стратегія виключає – вважаючи недоречними в науці – і фанатизм2, і таку, що межує з цинізмом, байдужість до змісту ідей, так звану ледачу (рос. „праздную”) толерантність [27]. Констатуючи це, слід водночас звернути увагу на те, що соціокультурна ситуація чинить на науковця (як і на будь-якого залученого до неї діяча) різний за ступенем, механізмами й формами, але в будь-якому разі потужний тиск, спонукаючи його на відхилення – в той чи в інший бік – від описаної у попередньому абзаці (вважаймо, оптимальної) стратегії. Тим на більшу повагу заслуговують вчені, які спромоглися протистояти такому тискові.

Одним із них – у широкій сфері гуманітарного знання – був Ю.М. Лотман (нагадаю, до речі, що він при цьому вміло використовував і потенціал природничо-наукової традиції). Як відзначив, на базі аналізу його праць, М.Л. Каспаров, „в історії нашої культури 1960 – 1990-х рр. структуралізм Лотмана стоїть між епохою догматизму й епохою антидогматизму, протиставляючись їм як науковість двом антинауковостям” [10, с. 119].

2

Гадаю, не наразиться на спротив твердження, що для досягнення більшої істинності наукових побудов є потрібним раціоналістично зорієнтований (простіше кажучи, розумний) аналіз досліджуваних об’єктів і пізнавальної ситуації загалом. Це спонукає звернутися до поняття раціоналізму, навколо якого точиться чимало суперечок. Вони мають і лінгвістичне джерело – багатозначність латинського слова ratio (відповідниками якого, крім слова „розум”, є також „рахунок”, „облік”, „вигода” тощо). Проте, коли тлумачити ratio саме як „розум”, то, здавалося б, слід визнати, що його наявність є найсуттєвішою характеристикою людини (згадаймо ще одне латинське словосполучення – Нomo sapiens, тобто „людина розумна”, – вживане для позначення сучасної людини як біологічного виду).

Та справа не така проста. Головною підставою вельми поширеного в наш час скептичного (або й різко негативного) ставлення до раціоналізму є пов’язування цього поняття із так званим технократичним мисленням, яке, на жаль, домінує у сучасній цивілізації та істотними рисами якого є „примат засобу над метою, часткової мети над смислом і загальнолюдськими інтересами і цінностями” (цитую С.У. Гончаренка [11, с. 96]). Р. Трач [23] небезпідставно вбачає у таких тенденціях суспільної свідомості „диктатуру раціонально-технічного інтелекту” і недооцінку, ба навіть ігнорування голосу „серця” та „ідейно-інтуїтивного мислення”. Ці тенденції знаходять усе небезпечніші для людства вияви у війнах і готуванні до них (із припусканням застосування зброї масового знищення), у насаджуванні екологічно шкідливих технологій, у корисливому маніпулюванні свідомістю й поведінкою великих мас людей і т. п.

Проте наведені констатації, хоч які сумні, зовсім не спростовують раціоналізм і не виправдовують антиінтелектуалізм. Адже, по-перше, технократичне мислення, будучи одним із різновидів незбалансованого, дисгармонійного інтелекту, аж ніяк не вичерпує людського розуму і не може бути з ним ототожнене; по-друге, щоб послабити небезпеки, породжені незбалансованим інтелектом, доводиться знову-таки користуватись інтелектом. Лише спираючись на нього, можна отримати рішення, здатні „компенсувати недостатню ефективність раніше прийнятих рішень” [2, с. 50]. Водночас ясно: щоб не потрапити при цьому до хибного кола, слід орієнтуватися на збалансований, гармонійний інтелект. У такій орієнтації можна вбачати реалізацію принципу раціогуманізму, вельми значущого, зокрема, для психологічної науки і практики.

Не дублюючи проведеного у моїх попередніх статтях (пошлюсь на останню – [5]) аналізу цього принципу та інших щойно зачеплених питань, обмежусь стислою характеристикою гармонійного інтелекту (у його досить розвиненій формі). Він:

а) не зводиться до стандартизованих (і отже, таких, що легко піддаються формалізації, технологізації, автоматизації – одним словом, суто цивілізаційних, відчужених від цілісної культури [7; 3]) варіантів, відомих під назвою розсудку, а постає творчим, готовим до опрацювання суперечностей діалектичним розумом3;

б) є налаштований на якнайповніше та якнайглибше охоплення світу із доланням часових, просторових і змістових обмежень, а також на цілісну духовність, тобто на прилучення до найвищих культурних (буттєвих, за Абрагамом Масловим [16]) цінностей у їхній єдності;

в) по-третє, являє собою єдність дискурсивних та інтуїтивних складових.

Тож відповідь на запитання „Чи забагато раціоналізму в сучасному світі, чи замало?” залежить від того, як трактується поняття раціоналізму. Якщо воно пов’язується з орієнтацією на гармонійний і ефективний (не лише у найближчій перспективі) інтелект, то явно замало. Тут варто процитувати М.О. Косолапова, який відзначає „вкрай невисокий поки що рівень розвитку раціоналістичної свідомості, її недостатню здатність спрямовувати й контролювати навіть індивідуальну, тим паче соціальну поведінку людини. По суті, Нomo sapiens лише розпочинається” [14, с. 18].

Навряд чи є потреба наводити приклади на підтвердження цієї тези.

Хотілося б приєднатися до В.С. Швирьова у наголошенні на загальнокультурному значенні притаманного раціоналістичній традиції ціннісного аспекту як одного зі складників системи найвищих людських цінностей. Йдеться про „традицію вільної відповідальної самоусвідомлювальної думки, що не піддається тискові зовнішніх сил, як-от інерція повсякденної свідомості, авторитет традиції, релігійні догми4, не кажучи вже про грубий ідеологічний і соціальний диктат” [26, c. 109]. Ця традиція зберігає силу попри зміну форм раціональності, зумовлену насамперед переходом (наприклад, у фізиці мікросвіту) до вивчення об’єктів, дуже відмінних від тих, які досліджувалися раніше. Утім, не менш відмінною від класичних об’єктів природознавства (нехай за іншими параметрами) є людина як носій свідомості, як суб’єкт діяльності й спілкування, одним словом – як особистість.

При переході до вивчення незвичайних (за класичними мірками) об’єктів зазнають радикальних змін і способи виокремлювання предметів дослідження, і дослідницькі процедури. Проте, на мою думку, немає необхідності у відмові від принципової гносеологічної настанови, висловленої свого часу Альбертом Айнштайном у жартівливому за формою, але дуже серйозному за змістом афоризмі: „Der Herr Gott ist raffiniert, aber boschaft ist er nicht” („Бог є вишуканий, але не злостивий”; Бог трактується тут пантеїстично, тобто ототожнюється із природою). Ідеться про те, що природа (включно, вважатимемо, із природою людини5) є, з одного боку, засадово доступною раціональному науковому пізнанню, але, з іншого боку, дуже складною, причому не лише у кількісному, а й у якісному сенсі („ist raffiniert”), вона відкидає неадекватні моделі досліджуваних об’єктів і дослідницьких дій. Конкретніше кажучи, немає, скажімо, жодних підстав очікувати, що незвичайні об’єкти (наприклад, елементарні частки) поводитимуть себе подібно до речей, з якими ми стикаємося у повсякденному житті й на досвіді взаємодії з якими базується наш здоровий глузд. Але ж у тому й полягає одна з головних властивостей науки, що вона (коли це є потрібним для пізнання реальності) здатна вийти за межі буденних уявлень і так званого здорового глузду. Втім, і останній усе більшою мірою зазнає змін під впливом уявлень (нехай міфологізованих), джерелом яких є наукові відкриття [1].

Із людьми (точніше, з особистостями) ситуація, звичайно, дещо інша, ніж з об’єктами ядерної фізики: адже саме з людьми кожний із нас стикається і взаємодіє чи не більше, ніж із чимось або кимось іще. Але як об’єкти наукового пізнання люди, мабуть, є не менш екзотичними, ніж елементарні частки: в обох випадках виявляється неадекватним спирання на звичні для класичної науки прийоми мислення і експериментування (ці прийоми більш-менш відповідають буденному досвідові взаємодії з навколишніми неживими речами і базованому на ньому „здоровому глуздові”). Відтак зазначені прийоми доводиться змінювати (як це й робиться, зокрема, у фізиці) – тож зазнають відповідних змін форми раціоналізму, але, гадаю, не його сутність.

Оскільки за взірець методологічних міркувань прийнято брати методологію фізики, зазначу, що поширені формулювання, згідно з якими наукова революція у фізиці кінця ХІХ – початку ХХ ст. „повністю переробила ідеали й норми наукового пізнання” [13, с. 40], віддзеркалюють радше світоглядні й соціально-психологічні феномени (уявлення й настрої фізиків-теоретиків і філософів науки); трактовані ж у суто методологічному плані, такі формулювання, як на мене, перебільшують масштаб змін, котрі виявились необхідними внаслідок відкриттів згаданого періоду. Якщо (із чим стикнулися фізики) мікрооб’єкт, входячи у різні взаємодії (зокрема, з приладом, яким керує дослідник), набуває суттєво різних, несумісних одна з одною властивостей, то, значить, реальним предметом, властивості якого можна несуперечливо описати, постає система „мікрооб’єкт + прилад, керований дослідником”. Виходить, природа виявилась вишуканою в такий спосіб, але не злостивою – про що свідчать наступні фізичні відкриття та успішність (у професійному сенсі) їхніх практичних застосувань. А те, що соціальні наслідки останніх виявляються іноді жахливими, пояснюється, крім іншого, браком раціональності соціальної поведінки (згадаймо: „Нomo sapiens лише розпочинається”). Як кажуть, дай Боже, щоб він встиг по-справжньому розпочатися.

Утім, повертаюсь до методологічних розмірковувань. Для психологів цікавим має бути те, що з пізнавальними ситуаціями, дещо подібними до тих, з якими стикнулися фізики, можна зустрітись і у психологічній царині. У письмовому діалозі з Ролло Меєм Карл Роджерс, узагальнюючи свій багаторічний досвід, констатував: „У психологічному кліматі, який заохочує зростання і вибір, мені ніколи не зустрівся індивід, котрий обрав би жорстокий і деструктивний шлях. Здається, що вибір завжди робиться у бік більшої соціалізації, кращих стосунків з іншими” [22, с. 70]. Ці слова дивують, але не вірити Роджерсу не можна. Мей у листі до Роджерса пропонує своє пояснення: „Я охоче вірю в неможливість для будь-кого провести в якості пацієнта терапевтичну годину з Вами й не зазнати впливу добра, що йде від Вас” [22, с. 78]. Але постає практичне питання: чи збережеться цей вплив, коли Роджерса не буде поруч? (Мей песимістично прогнозує: „...деякі пацієнти зруйнують себе, хоч би як багато і як добре Ви і я працювали з ними” [там само]). І питання методологічне: яка система є в даному разі реальним предметом пізнання – пацієнт як особистість або діада „пацієнт + психотерапевт (зокрема, Роджерс)”?

Як правило, підкреслюють, що зустріч із некласичними об’єктами розмила ту чітку межу між дослідником і досліджуваним об’єктом, яка була характерна для класичного природознавства. Із цим можна погодитись, але мені здається, що методологи схильні недооцінювати здатність дослідника до рефлексії. Будучи об’єктивно компонентом системи, яка постає предметом дослідження, дослідник суб’єктивно, у своєму мисленні здатний ніби піднятися над досліджуваною ситуацією (попри те, що сам є до неї включений, і навіть у тому разі, якщо його дослідницька методологія передбачає активізацію його впливу на цю ситуацію), подивитися на неї наче іззовні, згори і адекватно відобразити її властивості у своїх висновках. Цим він проявить себе як вчений і, ширше, як людина розумна.

Узагальнюючи сутнісні риси методологічних труднощів, з якими стикаються і фізики, і психологи, ми впевнюємось у правоті Айнштайна: реальність раз у раз виявляється складнішою, більш вишуканою, ніж це було б зручно для дослідника, але він до цих труднощів (як, власне, до будь-яких труднощів у житті) має ставитись спокійно і (скористаюсь новітнім терміном) асертивно, не підозрюючи природу (чи Бога) у злостивості, уникаючи чогось подібного до невротичної тривоги, вірячи у свою здатність у той чи інший спосіб подолати труднощі й раціонально використовуючи для цього усі доступні ресурси.

3

Мабуть, варто вважати одним із загальних методологічних принципів науки положення, згідно з яким виокремлювані дослідником предмети і здійснювані з цими предметами дії мають відповідати специфіці досліджуваних об’єктів. До речі, цей принцип можна трактувати як узагальнювальне перенесення на сферу взаємодії дослідника з досліджуваними об’єктами визначальної настанови гуманістичного світогляду, яка вимагає від кожного суб’єкта поваги до суб’єктів, з якими він взаємодіє. Тож у певному сенсі об’єкти теж заслуговують на повагу.

При всій, здавалося б, очевидній слушності наведеного методологічного принципу, його досить часто не додержують. Тому наполягання на ньому залишається актуальним.

Зокрема, коли йдеться про об’єкти, здатні розвиватися, – а таку здатність має переважна більшість об’єктів психологічного пізнання, – то на неї необхідно зважати у процесі пізнання (зокрема, вдаючись до використання не лише статичних, а й динамічних моделей). У своїй концепції генетичної психології С.Д. Максименко підкреслює, що „дійсне пізнання і розуміння об’єкта дослідження можливе лише за умови простеження виникнення і становлення даного об’єкта. Тож, з генетичного погляду, щоб зрозуміти, що таке особистість, слід пояснити і показати (відтворити в моделях) процес її становлення...” [15, с. 82] (виділено мною. – Г.Б.). До сказаного варто додати, що часто від динамічних моделей вимагається не лише відображення минулого, а й прогнозування майбутнього (бодай у формі фіксації його ймовірних варіантів).

Утім, з об’єктами, що розвиваються, мають справу дуже різні науки, включно з природничими – такими як космологія, геологія, ціла низка біологічних дисциплін. Найвиразнішою особливістю основних об’єктів психології людини (та й людинознавства загалом) є наявність у них суб’єктних якостей, передусім – свідомості. У необхідності врахування цієї особливості полягає, як відомо, головний виклик, що постає перед науками про людину.

Обговорюючи його, часто наводять слова М.М. Бахтіна: „Точні науки –це монологічна форма знання: інтелект споглядає річ і висловлюється про неї. Тут лише один суб’єкт – той, що пізнає (споглядає) і говорить (висловлюється). Йому протистоїть лише безголоса річ. Але суб’єкт, як такий, не може сприйматися й вивчатися як річ, бо як суб’єкт він не може, залишаючись суб’єктом, стати безголосим, отже, пізнання його може бути тільки діалогічним” [6, c. 364] (виділено мною. – Г.Б.).

Виклик, чітко окреслений Бахтіним, є справді серйозним, і його ігнорування є неприпустимим. Водночас існують різні стратегії реагування на цей виклик. Одну з них виокремлює В.С. Біблер, вказуючи, що „Бахтін намітив перехід від розуму, який пізнає, до розуму, який здійснює взаєморозуміння6 [19, с. 198] (виділено мною. – Г.Б.), і високо оцінюючи значущість цього внеску Бахтіна. Але є й інша стратегія, що передбачає вдосконалення розуму, який пізнає (зокрема, врахування методологічних труднощів, про які йшлося у розділі 2, і здійснення зусиль по їх подоланню).

Тут передусім доводиться констатувати поняттєво-термінологічні труднощі, які можуть стати на заваді подальшим розмірковуванням. Звернімо увагу на те, що у наведених висловлюваннях – при всій їхній принциповій суголосності – М.М. Бахтін і В.С. Біблер по-різному використовують термін „пізнання”: Бахтін – у широкому сенсі, маючи на увазі будь-яке збагачення людського знання щодо тих чи тих об’єктів, Біблер же (услід за ним, і я у попередньому абзаці) – у сенсі вужчому. Останній сенс у своїй вихідній (невдосконаленій) формі відповідає класичній науковій методології, у якій (на чому наголошував Біблер) знайшли найяскравіше втілення загальні настанови новочасової культури.

Зробивши це застереження, відзначу, що, на мою думку, віддання переваги тій чи тій з окреслених вище стратегій має істотно залежати від мети, яку ставить перед собою суб’єкт пізнання (зокрема, вчений-дослідник), ширше – від загальної спрямованості його діяльності. Якщо здійснювана цим суб’єктом пізнавальна (у широкому сенсі) діяльність є суттєво7 включеною у (завжди хоч якоюсь мірою унікальний) процес його діалогічної (знову-таки, у широкому сенсі) взаємодії з іншим суб’єктом або квазісуб’єктом (соціальною спільнотою, культурним напрямом тощо), то інтенція взаєморозуміння й відповідне налаштування розуму безумовно заслуговують на пріоритет. Саме така парадигма структурування пізнавальних ситуацій є потрібною в діяльності практиків соціономічних професій (педагогів, практичних психологів, менеджерів, політиків і т. п.), а також і дослідників-гуманітаріїв, які мають вивчити той чи той індивідуальний, унікальний людський феномен і, відповідно, застосовують для цього ідіографічний метод пізнання. Масштаб досліджуваного унікального феномена (чи йдеться, скажімо, про окрему особистість, чи про всю історію людства) не є істотним в обговорюваному аспекті. Коли ж дослідник спрямовує свої зусилля на осягнення закономірностей (а це є необхідним для встановлення причинно-наслідкових зв’язків), тобто працює в межах номотетичного методу, адекватною видається пізнавальна (у вужчому сенсі) парадигма. Проте (наголошу на цьому) остання констатація жодною мірою не виправдовує нехтування суб’єктними якостями досліджуваних об’єктів8 (таке нехтування, як відомо, є характерним, зокрема, для бігевіористичних підходів у психології). Просто стратегія врахування суб’єктних якостей має бути іншою, ніж у разі ідіографічних студій. Вище я позначив потрібну в даному разі стратегію як таку, що „передбачає вдосконалення розуму, який пізнає” (нагадаю, що останнє слово вжите у відносно вузькому сенсі).

Щоб розібратися у суті цієї останньої стратегії, запитаймо себе: чи не суперечить принципові врахування суб’єктних якостей досліджуваних осіб практика психологічного експериментування, наприклад у сфері вивчення пізнавальних процесів? На перший погляд, суперечить досить істотно: досліджуваний повинен виконати дане йому завдання, які б не були його бажання й погляди (котрі, за даної мети дослідження, здебільшого не цікавлять експериментатора). Проте реально, якщо тільки експеримент добре організовано, відбувається дещо інше. Досліджувані (часто це студенти психологічних факультетів), як правило, намагаються, по-перше, співпрацювати з експериментатором і, по-друге, продемонструвати найкращі результати, на які здатні. Саме тому, що вони виявляють ці суб’єктні якості (і тою мірою, якою вони їх виявляють), експериментатор здобуває право, вивчаючи психічні функції, ніби абстрагуватися від суб’єктності досліджуваних. У лабораторії, зазначає Р. Мей, „притаманний індивідові елемент рішення і відповідальності за власну екзистенцію тимчасово призупинені заради мети експерименту” [17, c. 134]. Але якщо досліджуваний свідомо йде на таке призупинення, то тим самим реалізує специфічним чином свою суб’єктність.

Виходячи зі сказаного, я наважуюсь на такий коментар до наведеної вище бахтінської максими. Звичайно, немає жодного сумніву в тому, що суб’єкт „не може, залишаючись суб’єктом, стати безголосим” (виділено мною. – Г.Б.). Але він – коли вважатиме це за потрібне – цілком може (відповідно до щойно процитованих слів Мея) тимчасово замовкнути або, скажімо, підлаштувати свій голос під чийсь. Понад це, він тим краще реалізує таку настанову, чим вищий є рівень його суб’єктності. (Моральна оцінка поведінки цього суб’єкта залежатиме від характеристик ситуації. В описаній ситуації психологічного експерименту „приглушення” піддослідним свого „голосу” заслуговує на схвалення як прояв співпраці з експериментатором.)

То як же ставитися до тези Бахтіна, за якою пізнання суб’єкта „може бути тільки діалогічним”?. Якщо (до чого був схильний Бахтін) застосовувати поняття діалогу як широко трактовану категорію людинознавства і, відповідно, розуміти наведену тезу як фіксацію об’єктивної закономірності, що полягає у прояві певних рис діалогу в будь-якій взаємодії людей (включно із взаємодією дослідника й піддослідного у психологічному експерименті, навіть і побудованому за найжорсткішою бігевіористичною схемою), то цю тезу слід визнати істинною, але її методологічна цінність постає дещо обмеженою, хоч її, звичайно, варто брати до уваги, інтерпретуючи результати психологічного дослідження. Коли ж убачати у даній тезі методологічну настанову, що закликає дослідника якнайповніше спиратися на згадану закономірність, свідомо вибудовуючи або регулюючи діалог, – тоді, на мою думку, точнішим було б наступне формулювання: „пізнання суб’єкта має бути діалогічним” (адже якихось знань суб’єкт набуває і за далеких від оптимальності методів пізнання). За такого уточнення цінність даної настанови постає безсумнівною, але реалізується остання по-різному в різних виокремлених вище типах пізнавальної (у широкому сенсі) діяльності. Якщо суб’єкт, який здійснює її, налаштовує свій розум на взаєморозуміння із суб’єктом, який є її об’єктом, заради чи то досягнення обопільно бажаних результатів у тій чи тій практичній сфері, чи то кращого пізнання цього останнього суб’єкта в ідіографічному стилі (обидві цілі часто в органічний спосіб поєднуються), – то природним видається беззастережне домінування діалогічної парадигми, яка ніби пронизує весь процес взаємодії суб’єктів, із можливими поступками монологічній парадигмі на окремих відтинках взаємодії, що мають чітке функціональне призначення (як, наприклад, застосування практичним психологом стандартизованих психодіагностичних тестів як одного із засобів діяльності з надання допомоги клієнтові). У разі ж залучення досліджуваного суб’єкта до номотетичних студій діапазон технологічної прийнятності монологічної парадигми істотно розширюється, але в будь-якому разі, ставлячись до досліджуваного саме як до суб’єкта, ми маємо реалізовувати діалогічні принципи принаймні в організації експерименту, спонукаючи досліджуваного до свідомої співпраці з дослідником (яка іноді передбачає – див. вище – тимчасове „приглушення” досліджуваним свого „голосу”) і водночас налаштовуючи дослідника на співпрацю з досліджуваним, щире врахування його інтересів і мотивів.

Утім, сказане не виключає доцільності там, де це відповідає завданням номотетичного дослідження, розширювати застосування діалогічної парадигми у самому його процесі. Ця тенденція знаходить яскравий вияв у розробленні й дедалі ширшому застосуванні наративних методів. Оскільки, як пише Н.В. Чепелєва, оповідальний текст (наратив) „організує, структурує та артикулює життєвий досвід людини” [21, с. 91], – „наративний поворот у гуманітарних та соціальних науках дозволив... розширити предмет дослідження особистості...” [25, с. 292]. Наративні прийоми проникають і у традиційні (зокрема, й найближчі до природознавства) галузі психологічних студій. Так, цікаві результати у психофізиці, де панувала традиція „мовчазного піддослідного”, були одержані К.В. Бардіним завдяки тому, що він, як зазначає М.І. Воловикова, поставився до досліджуваного „як до суб’єкта, здатного розповісти про те, яким способом він виконує експериментальне завдання” [9, c. 137].

***

Як мені здається, наведені у цьому нарисі міркування підтверджують доцільність, зокрема у психологічній царині, раціогуманістичної світоглядної та методологічної орієнтації та висвітлюють деякі шляхи її реалізації. Водночас залишається чимало питань, які потребували б аналізу в цьому контексті. Я маю на увазі, серед іншого, проблему коректного залучення методологічних засобів різного походження до раціогуманістично зорієнтованих психологічних студій. На цій проблемі я маю намір зосередитись у наступній публікації.

Література:
1. Аронов Р.А. Сознание и квантовый мир // Вопр. философии. – 2005. – № 6. – С. 83 – 92.

2. Ахиезер А.С., Гольц Г.А. Неэффективность решений как фактор дезорганизации общества (на примере транспортной системы России) // Обществ. науки и современность. – 2003. – № 6. – С. 41 – 50.

3. Балл Г. Методолого-психологічні роздуми в гуманістичному контексті // Соціальна психологія. – 2006. – № 4. – С. 3 – 14.

4. Балл Г. Сучасний гуманізм та його діалогічні орієнтири // Психологія і суспільство. – 2006. – № 3. – С. 7 – 31.

5. Балл Г.О. Принцип раціогуманізму та його значення для психології // Наук. записки Інституту психології ім.. Г.С. Костюка АПН України / За ред. акад. С.Д. Максименка. – К.: Міленіум, 2006. – Вип. 25.– С. 81 – 97.

6. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – 424 с.

7. Библер В.С. На гранях логики культуры: Книга избранных очерков. – М.: Русск. феноменологич. общ-во, 1997. – 440 с.

8. Войтко В.І., Балл Г.О. Узагальнена інтерпретація поняття моделі // Філос. думка. – 1976. – № 1. – С. 58 – 64.

9. Воловикова М.И. Мастер психологии (штрихи к портрету К.В. Бардина) // Психол. журн. – 2000. – Т. 21. – № 2. – С. 136 – 137.

10. Гаспаров М.Л. Ю.М. Лотман: наука и идеология // Обществ. науки и современность. – 2006. – № 5. – С. 114 – 119.

11. Гончаренко С.У. Зміст загальної освіти і її гуманітаризація // Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи / За ред. І.А. Зязюна. – К.: Віпол, 2000. – С. 81 – 107.

12. Ерёменко А. История как событийность: В 2 т. – Луганск: РИО ЛАВД, 2005. – Т. І. – 544 с.; Т. ІІ. – 496 с.

13. Корнилова Т.В., Смирнов С.Д. Методологические основы психологии. – СПб.: Питер, 2006. – 320 с.

14. Косолапов Н.А. Что это было? (Размышления о перестройке в свете ее когнитивных итогов) // Обществ. науки и современность. – 2005. – № 1. – С. 5 – 19.

15. Максименко С.Д. Методологічний статус категорії „нужда” в психології особистості // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції „Тенденції розвитку психології в Україні: історія та сучасність”. – К.: Либідь, 2006. – С. 80 – 89.

16. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. – М.: Смысл, 1999. – 425 с.

17. Мей Р. Становлення екзистенційної психології // Гуманістична психологія: Антологія в 3-х т. / За ред. Р. Трача і Г. Балла.  Т. 1.  К.: Пульсари, 2001. – С. 124 – 162.

18. Мироненко И.А. Об интеграции психологического знания // Вопр. психологии. – 2004. – № 3. – С. 153 – 155.

19. Наследие Бахтина и история науки и культуры (интервью с В.С. Библером и А.В. Ахутиным) // АРХЭ: Труды культуро-логичекого семинара / Ред. И.Е. Берлянд. – М.: РГГУ, 2005. – Вып. 4. – С.179 – 228.

20. Почепцов Г. Динаміка віртуального простору в рамках віртуальної війни і революції // Політ. менеджмент. – 2004. – № 5. – С. 3 – 14.

21. Проблеми психологічної герменевтики / За ред. Н.В. Чепелєвої. – К.: Міленіум, 2004. – 276 с.

22. Роджерс К., Мей Р. Діалог з проблеми зла і злої поведінки // Гуманістична психологія: Антологія в 3-х т. / За ред. Р. Трача і Г. Балла.  Т. 2.  К.: Пульсари, 2005. – С. 69 – 87.

23. Трач Р. Нігілізм як виклик (Сучасна духовна криза і психологія) // Гуманістична психологія: Антологія в 3-х т. / За ред. Р. Трача і Г. Балла.  Т. 2.  К.: Пульсари, 2005. – С. 9 – 35.

24. фон Хайек Ф.А. Претензии знания // Вопр. философии. – 2003. – № 1. – С. 168 – 176.

25. Чепелєва Н.В. Особистий досвід суб’єкта у контексті психологічної герменевтики // Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / За заг. ред. В.О. Татенка. – К.: Либідь, 2006. – С. 280 – 302.

26. Швырёв В.С. Рациональность в современной культуре // Обществ. науки и современность. – 1997. – № 1. – С. 105 – 116.

27. Шугуров М.В. “Праздная” толерантность: постмодернистский сценарий // Обществ. науки и современность. – 2003. – № 5. – С. 140 – 149.



1 Вона, у свою чергу, конкретизує одну із іще загальніших настанов гуманістично орієнтованої соціальної поведінки у ситуаціях, що загрожують конфліктами, – принцип неконфронтаційної відданості особи певній спільноті [4, с. 20].

2 Мені можуть заперечити, що на певних етапах наукової діяльності (наприклад, коли треба захистити від огульної критики щойно народжену й тому ще слабеньку, але, як упевнений її автор, перспективну ідею) пристрасна, майже фанатична віра автора в неї (такій вірі може сприяти його холеричний темперамент) здатна прислужитися науковому прогресові. Я готовий погодитись із цим уточненням, наголосивши слова „на певних етапах”. Крім того, я, спрямовуючи й до самого себе рекомендації, що викладаються у цьому нарисі, не абсолютизую власні ідеї, але є впевнений у їхній евристичності.

3 Чітко окреслив сутність небезпечної духовної ситуації у сучасному світі В.С. Біблер: „філософський розум натрапляє зараз на потужний опір з боку всемогутнього розсудку та ірраціонального екстазу, який змагається з розсудком за владу над свідомістю й мирно поділяє цю владу”[7, с. 244].

4 Відмежовування наукового раціоналізму від релігійних (як і будь-яких інших) догм не виключає ні визнання важливої ролі релігії як носія і транслятора духовних цінностей, ані значущості внеску теології та релігійної філософії у розкриття складних співвідношень між смислами, які здатні бути рушіями людських почуттів, думок і дій.

5 Сподіваюсь, читач вибачить мені гру зі значеннями слова „природа”, бо ця гра не заважає здійснюваному тут аналізу.

6 В оригіналі: „переход от познающего к взаимопонимающему разуму”.

7 Це уточнення каже про те, що абстрагування від констатованої включеності (об’єктивно неминучої) є несумісним із метою діяльності.

8 Чи треба зайвий раз пояснювати (стикаючись із негативною емоційною реакцією багатьох), що властивості „бути об’єктом” і „бути суб’єктом” є цілком сумісними? Те, що я є суб’єктом, аж ніяк не виключає того, що я буду об’єктом пізнання і впливу з боку інших суб’єктів (а також і самого себе, коли я як суб’єкт перебуватиму в рефлексивній позиції). Гуманістичні принципи вимагають не абсолютно нелогічного (з наукового погляду) заперечення згаданої сумісності, а поваги (з боку того, для кого я постав об’єктом) до моїх суб’єктних властивостей.




Схожі:

Опубліковано: Соціальна психологія. – 2007. – № – С. 14 – 26 iconОпубліковано з деякими скороченнями: Соціальна психологія. 2005. № С. 3-13
Опубліковано з деякими скороченнями: Соціальна психологія. – 2005. – № – С. 3-13
Опубліковано: Соціальна психологія. – 2007. – № – С. 14 – 26 iconОпубліковано: Практична психологія та соціальна робота. 2009. № С. 72-74
Опубліковано: Практична психологія та соціальна робота. – 2009. – № – С. 72-74
Опубліковано: Соціальна психологія. – 2007. – № – С. 14 – 26 iconОпубліковано: Соціальна психологія. – 2006. – № – С. 3 – 14. Методолого-психологічні...
Свої міркування з приводу деяких із цих питань – цікавлячись при цьому взаємозв’язком щойно названих царин І додержуючись гуманістичної...
Опубліковано: Соціальна психологія. – 2007. – № – С. 14 – 26 iconРаціогуманізм як форма гуманізму, відповідна
Опубліковано: Професійна освіта: педагогіка І психологія: Польсько-український щорічник / За ред. Т. Левовицького, І. Вільш, І. Зязюна,...
Опубліковано: Соціальна психологія. – 2007. – № – С. 14 – 26 iconПодано до журналу „Соціальна психологія”
Обґрунтовується раціогуманістичний підхід до використання у дослідженнях (насамперед, психологічних) різноманітних джерел І методологічних...
Опубліковано: Соціальна психологія. – 2007. – № – С. 14 – 26 iconГ. О. Балл Інститут психології ім. Г. С. Костюка апн україни, Київ
Опубліковано: Мова І культура (науковий щорічний журнал). – Вип. – Т. ІІ. Психологія мови І культури. Мова І засоби масової комунікації....
Опубліковано: Соціальна психологія. – 2007. – № – С. 14 – 26 iconОпубліковано: Психологія І суспільство. – 2000. – № – С. 74-90
Потреба у посиленні гуманізуючого впливу на суспільні процеси з боку психологічної науки та базованої на ній практики робить актуальною...
Опубліковано: Соціальна психологія. – 2007. – № – С. 14 – 26 iconОпубліковано у зб.: Професійна освіта: педагогіка І психологія: Польсько-український...
Однією із засад раціональної організації підготовки наукових кадрів має бути чітке виокремлення головних нормативних функцій індивідуальних...
Опубліковано: Соціальна психологія. – 2007. – № – С. 14 – 26 iconСоціальна психологія №2 (28) (березень 2008)
Апн україни, завідувач лабораторії методології І теорії психології Інституту психології ім. Г. С. Костюка апн україни
Опубліковано: Соціальна психологія. – 2007. – № – С. 14 – 26 iconТема: психологія педагогічної діяльності та особистості вчителя....

Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка