Етнопсихологія українців




Скачати 237.04 Kb.
НазваЕтнопсихологія українців
Дата конвертації06.03.2013
Розмір237.04 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Психологія > Документы



Контрольна робота
з дисципліни: Етнопсихологія

на тему: Етнопсихологія українців

Прізвище та ініціали викладача ______________

Київ 2009
Тема: Етнопсихологія українців

ПЛАН

Вступ

  1. Характерологічні особливості українців

  2. Вплив на етнопсихологію українців

2.1.Вплив геополітичного чинника на український національний характер

2.2.Вплив історичного чинника на формування української свідомості

2.3.Вплив релігії

3. Сім’я і формування українського національного характеру

Висновок

Використана література

Вступ

Український менталітет — це результат відображення специфіки взаємодії українців із природними та геокліматичними умовами існування і співіснування, що склалися історично, завдяки площині настрою в ліричній пісні. Поетичний пісенний ліризм в українському народі живе споконвіку, знов і знов народжується, розквітає або ж сумує, плаче, страждає. Дослідники рис національного харак­теру відзначають в українцях надійність і спокійну зосередженість, спостережливість. Однак сила емоційного мрійництва може знижувати в українському характері роль раціонально-вольового компоненту, що створює передумови для нерішучості, труднощів із вибором, невизначеності. У геопсихічному контексті чуттєвого сприйняття м’якості лісостепу й широких полів проявляється споглядальність українців.

Українському національному характеру, українському менталітету, а також порівнянню їх з характером і психологічним складом інших народів присвячено чимало праць. Серед сучасних вітчизняних психологів проблеми етносу вивчали і вивчають: М. Шульга, П. Гнатенко, В. Павлен­ко, С. Таглін, Л. Орбан, В. Хрущ, В. Москалець, М. Шрен, Л. Шкляр та ін. Крім того, видаються праці, написані українськими авторами в еміграції, які раніше були недоступні широкому українському загалу. Серед них можна назвати таких, як Г. Ващенко, I. Рибчин, О. Кульчицышй, I. Мир-чук, В. Янів, I. Ярема, а також Ю. Липа, О. Субтельний та ін.

Говорячи про етнопсихологічні особливості українців, дослідники, перш за все, розглядають таке основоположне явище, ЯК ПСИХІЧНИЙ склад українців.

^ ПСИХІЧНИЙ СКЛАД НАЦІЇ — це суб’єктивний психічний досвід нації, зафіксований у відносно стійких властивостях, рисах, у національній психології, які обумовлені усім суспільно-історичним ходом становлення і розвитку нації та специфікою соціально-психологічного відображення об’єктивних умов її існування (М. Пірен).

Як зазначалось у попередніх розділах, до елементів психічного скла­ду, що передаються з покоління в покоління, належать насамперед харак­терна поведінка, національні традиції, звичаї, звички, які лежать в основі установок і ціннісних орієнтацій. До компонентів психічного складу можна також віднести й архетипи як основу колективного несвідомого, які описав швейцарський психолог К. Юнг.

За К. Юнгом, архетипом є “особливість психічного зрозуміння об’єкта”, він “завжди колективний, тобто він спільний принаймні для цілих народів чи епох”. Архетипи проявляються у вигляді символів (в об­разах героїв, міфах, фольклорі, обрядах, традиціях) і містять узагальнений досвід своїх предків.

До архетипів, характерних для українського етносу, можна віднести такі образи: Берегиня, Лада, Дана, Герой-козак, Кума, Свекруха, Земля-годувальниця, Котигорошко, Лютий змій, а також загальнолюдські образи: Мати, Батько, Мачуха, Воїн-герой, Удатний кінь.

^ 1. Характерологічні особливості українців

ХАРАКТЕР — це сукупність соціально-психологічних рис (установок, стереотипів), які властиві нації на певному етапі розвитку і які проявляються в ціннісному ставленні до навколишнього світу, а також у культурі, традиціях, звичаях та обрядах”. Отже, національний характер є специфічним поєднанням загальнолюдських рис з конкретними історичними та соціально-економічними умовами існування нації. Будь-яка загальнолюдська риса, наприклад, працьовитість, патріотизм, волелюбність, можуть по-різному проявлятися різною мірою, в різні часи і в різних народів.

Якщо порівнювати всі відомі дос-лідження характерологічних особливостей українців того періоду з тим, щоб мати цілісне узагальнене уявлення про їхній національний характер, неминуче виникає ряд складнощів. Реально вирізняється блок характе­ристик, що є “наскрізними” для більшості описів. До них В. Павленко і С. Таглін відносять такі:

^ 1. Розвинуте особистісне начало, що виявляється в почутті власної
гідності, незалежності та індивідуалізмі.


Властям українці служили віддано, однак без раболіпства. Намагались уникати таких ситуацій, коли б їх принижували грубими словами; не були настирливими у своїх проханнях. Автори зазначають, що ці якості проявлялись в усьому: і у відокремленні сина після одруження навіть наперекір економічній вигоді, і в основних принципах життя козацтва, і в подвірному, а не общинному землеробстві, і у прийнятнішому, ніж в інших народів, становищі жінки, і навіть у специфіці хорового співу (хоровий спів практикувався тільки у приспівах).

Спостерігається ненависть до всього суспільного. “Гуртове — чортове” — мовиться в українській приказці.

Негативною рисою такої якості є гіперрозвиток ідеї особистості, що виявляється у відсутності організованості, згуртованості, а це, у свою чергу, призвело до відсутності упродовж віків української державності. “Два українці — три гетьмани” — стверджує інша українська приказка.

^ 2. Українське суспільство характеризувалося певною одноманітністю як за освітнім рівнем, так і за суспільним становищем.

Тут не було надто різкого розмежування між інтелігенцією та про­стим народом.

^ 3. Наголос на внутрішньому (духовному) аспекті життя, а не на зовнішньому (матеріальному).

Деякі дослідники вважали, що українці в народній творчості мають більшу порівняно з росіянами схильність до поезії, до пісенної творчості, ніж до ремесел.

Наголос на внутрішньому аспекті життя проявлявся і в нехтуванні зовнішньою атрибутикою, обрядовістю в релігії і водночас у глибокій релігійності та віротерпимості.

^ 4. Любов до природи.
Ставлення до природи в українців завжди було особливим. Природа

посідала значне місце в їхньому житті, що відображено у великій кількості образів природи у фольклорі, у використанні її елементів у святкових обрядах і в прикрашанні осель.

Квіти навколо хати, квітучі дерева та кущі — обов’язковий елемент українського побуту.

5. Терпимість.
Про терпимість українців писали М. Костомаров, І. Сікорський, Данилевський.

Характерним для українців було також те, що вони не застосовували тілесних покарань (щоправда, це стосувалося лише вільних людей). Про повагу українців до людської гідності свідчить постанова княжих часів. “За неповагу внутрішньої гідності особистості призначено більше покарання, ніж за ушкодження тіла. Якщо хтось комусь відрубав пальця, пла­тив лише 3 гривні, а якщо відірвав вуса, бороду, вдарив батогом або іншим предметом, платив 12 гривень”.

Толерантність українців тісно пов’язана з іншою особливістю їхнього психічного складу — неагресивністю (слаборозвиненою войовничістю). І. Ярема зазначає, що вже за князівських часів — у печенізько-половецький період — виявляється добродушність українців. Українські князі не­охоче зважувалися на збройний наступ, обмежуючись в основному оборонними заходами й обираючи шлях мирного добросусідського взаєморозуміння. Безперечно, дух християнства лише зміцнив цю рису.

6. Індивідуалізм.

“У натурі українського народу переважає власна воля” — зазначав

М. Костомаров понад сто років тому. Про український “анархічний індивідуалізм” говорив у своїх “Письмах” В. Липинський. Д. Чижевський наголошує на важливості визначення “великої цінності кожного індивідуума — права кожної людини на власний шлях”. Дещо гостріше формулює цю думку І. Ярема, говорячи про духовний егоцентризм, апофеоз індивідуальної духовності. І. Мірчук називає безмежним індивідуалізм українців: “я” в українців створює своєрідний принцип, який формує їхню філософію, мораль, право та практичну діяльність, що випливає з поняття індивідуальності, і її обмеження, навіть в інтересах суспільства, завжди відчувається дуже болісно.

Водночас багато характеристик українців вкрай суперечливі. Так, неабияку хитрість малоросів, про яку говорить А. Павловський, категорич­но заперечують інші дослідники, зокрема П. Чубинський. Разом з тим ствердження про виняткову охайність і чепурність українців він також заперечує, аргументуючи це відсутністю лазень у тогочасній Україні.

Отже, надто складно за існуючими у літературі кінця ХVIII — почат­ку ХIХ ст. описами національних психологічних особливостей створити цілісний і несуперечливий образ народу.

Наведені дані, з одного боку, відбивають деякі типові риси українського національного характеру, а з іншого — є показником суб’єктивно-особистісного підходу кожного автора до його характеристики.

Дискусійний характер трактування окремих фактів свідчить також про значну складність проблеми, яка розглядається.

^ 2. Вплив на етнопсихологію українців
На формування національного характеру народу помітно вплинула його взаємодія з іншими народами, яку М. Костомаров називав “взаємним тертям народів”. Ще наприкінці минулого століття у вступі до історії малоросійської етнографії О. Пипін писав про те, що на формування психічного складу українського етносу значно вплинули певні стосунки з Польщею та національно-визвольна боротьба ХVI–XVII ст.

М. Костомаров передусім звертає увагу на те, що різнорідний етнічний склад населення України, постійна взаємодія з іншими народами (українці традиційно наймалися на роботу до сусідніх країн, служили у військах інших держав і торгували з ними) зумовили “дух терпимості, відсутність національної зарозумілості”, які перейшли “згодом у харак­тер козацтва й залишилися дотепер”.

Про українське козацтво, а також гайдамак згадує Ю. Липа. У спогадах XVII ст., зазначає він, описується, що українські козаки і гайдамаки перед атакою салютували супротивникові.

Цікаві висловлювання у цьому руслі знаходимо в І. Яреми, який зазначав, що українцям, з їхнім високим рівнем індивідуалізму (“моя хата скраю”) і крайньою соціальною незацікавленістю, усе ж притаманні цінні соціальні якості, а саме: співчуття до інших, гуманність, любов до ближнього, “здатність розуміти іншу природу, іншу людину, інший на­род”.

Поза сумнівом, такі цінні якості українського народу, як толерантність, повага до інших народів і їхніх культур, збереглися до наших днів. Україна — одна з небагатьох держав колишнього Радянського Со­юзу, в якій немає міжетнічних конфліктів, незважаючи на етнічне розмаїття її населення.

^ 2.1. Вплив геополітичного чинника на український національний характер

Україна розташована в центрі Європи, де перетинаються шляхи, що з’єднують Схід і Захід. У ході досліджень, присвячених феномену геополітичного положення України і його впливу на український національний характер, було встановлено, що українцям притаманні як європейські риси характеру, так і східні, тобто, з одного боку, християнсько-візантійські, з іншого — євразійсько-кочівницькі.

Саме у прикордонному (перехідному) геополітичному положенні України деякі дослідники вбачають причину складності її існування як незалежної держави. Держава, вважає В. Янів, виникає там, де є динаміка, сильно розвинута воля, яка зуміє силою поєднати змагання сильних індивідуальностей, що розходяться, як у Європі, або там, де пасивне байдуже суспільство, що не вміє протиставитися деспотові і підкоряється його волі, як у Азії. “Ми вже належачи, в основному, до Європи, занадто відхилилися від неї, щоби викресати в собі достатньо волі, конче потрібної для побудови держави, однак і не наблизилися настільки до Азії, щоб дати себе вести власному деспотові”, — так писав В. Янів. Проте події 90-х років ХХ ст. показали, що Україна не надто відійшла від Європи і все-таки спромоглася побудувати власну незалежну державу.

Отже, за географічним станом Україна перебуває начебто на “межі двох світів” — між Європою й Азією, що, безумовно, вплинуло на психологію народу. Окраїнне положення України, вважає О. Кульчицький, неминуче породжувало дружинницький, а згодом лицарсько-козацький тип людини, яка насолоджувалась ризиком і намагалась активно протистояти злу, захищаючи високі ідеали — честь, віру і свободу. Однак поряд із цими ідеалами межують й інші риси, зумовлені постійною загрозою: самоізоляція, заглиблення в окреме життя. Разом з “vita maxima” існує можливість “vita minima” — сховавшись, перечекати й уберегтися.

Постійне напруження прикордонної держави, розвиває свою думку В. Янів, породжує певний духовний стан, сформований у відомому вислові: “Або пан, або пропав”. Поряд із пристрасним бажанням жити й бути існує зневажливе ставлення до смерті. Однак постійна загроза смерті призводить до загибелі насамперед найкращих і найсміливіших. І коли впродовж століть така селекція набуває страхітливих розмірів, стає зрозуміло, чому зневага до смерті змінюється страхом перед нею, а героїчне життя лицаря (“vita maxima”) — “схованим життям” (“vita minima”). Звідси В. Янів виводить таку сучасну українську рису, як слабка воля, що відрізняє наш народ від європейців.

Впливом європейського чинника етнологи намагаються пояснити й деякі інші негативні риси українців. Так, М. Григоріїв пише: “Великі просторы України привчили українців до байдужості, пасивності, розслабленості, безтурботності: “до нас ще далеко”, “ще встигнемо”, “якось воно буде”.

У свою чергу, емоційність і слабка воля породжують такі духовні якості, як задумливість, рефлексія і навіть меланхолія, що яскраво про­являются в народній творчості українців, проте вплив постійної загрози українському народу не можна оцінювати однозначно. Річ у тім, що коли постійно існує загроза життю народу, у нього виникає питания про сенс життя. Відповідь на це філософське питания може бути як у релігії, так і в інших духовних цінностях, тобто у виході за межі власного буття. “Людина прагне вийти з себе, щоб стати СОБОЮ. Людина облагороджується, сублімуєгься, а втікаючи від джерела свого неспокою — від війни з усіма її страхіттями, — вона відкидає насамперед саму війну, а потім уже й лицарські цінності, замінюючи їх протиставленнями: твер-дість — ніжністю, нищення — творінням блага, ризик — розсудливістю, рани — пшиталями, ненависть — любов’ю або милосердям.

Отже, протилежною духовною диспозицією войовничості є издания допомоги іншому, що в Україні є великою етнічною цінністю. Це облагородження віддаляє нас від війни та руїн.

^ 2.2. Вплив історичного чинника на формування української самосвідомості

На формування української самосвідомості вплинули війни з Поль­шею, що відбувалися після розпаду Київської Русі. Українські землі ста­ли своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Захо­дом, ареною непримиренної боротьби між українцями і поляками, що, з одного боку, сприяло розвиткові української самосвідомості, а з іншого — ускладнювало цю самосвідомість.

У деяких працях зазначається, що український етнос почав формуватися переважно в XIV ст., коли українська народність перебувала в залежності від Великого Литовського Князівства, а згодом — Речі Посполитої. Етнічне самовизначення українців, тобто їхнє українське “ми”, проявилося в усвідомленні відмінності від поневолювачів, власної території, релігії й права. Етнічні права захищали спільно усі верстви насе­ления, при цьому виникало почуття гордості за свій народ і непримиренність до поневолювачів. Утім на цьому тернистому шляху були і втрати.

Одна з них привела до серйозних наслідків — це так зване “опольщення” української знаті. У ХVI–XVII ст., коли Польща була могутньою дер­жавою, “приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича спричинив сильний асиміляторський вплив на українську знать, а його очевидна культурна перевага посилювала потяг до всього польського”. О. Субтельний зазначав, що українська знать, як і будь-яка знать, була чутливою до власного соціального статусу, тому пов’язаність із релігією і культурою, які вважалися неповноцінними, глибоко травмувала її самолюбство. Внаслідок цього українські аристократи почали масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним польську мову й культуру”.

“Важко переоцінити, — писав О. Субтельний, — ті серйозні наслідки, що мала для українців втрата власної еліти. У суспільствах, які поклали початок сучасній Європі, з їхнім ієрархічним устроєм народ без знаті все одно що тіло без голови. Це означало, що українці втратили клас, який зазвичай здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв розвиткові культури й освіти, підтримував церкву і живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поглибленням опольщення серед української знаті православ’я, а також українська мова почали пов’язуватися передусім з нижчими верствами, що призвело до непрестижності всього українського. У зв’язку з цим честолюбні й обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати між відданістю власному народові і його традиціям і асиміляцією в панівне суспільство і його культуру. Частіше перевагу віддавали останньому. Внаслідок цього іншою проблемою української історії стала проблема верхівки українського суспільства, або, точніше, її відсутності”. Так було покладено початок формування комплексу меншовартості в українців.

На деякий час становище врятувало зростання чисельності українського козацтва і його перемоги над поляками, однак подальша історія України, пов’язана з російським впливом, продовжувала сприяти розвиткові горезвісного комплексу меншовартості, про який стало модно говорити у наші дні. Під впливом російської імперської влади в українського народу сформувалася малоросійська ментальність. Про це докладно писав О. Субтельний у своїй “Історії”. Значна кількість української старшини згодна була забути про свою належність до української нації заради того, щоб увійти до блискучого суспільства дворян Російської імперії. Така старшина була вороже налаштована до будь-яких ідей, пов’язаних із самостійністю України. Типовими для “малоросійської ментальності” є слова В. Кочубея — українця, який належав до найближчого оточення імператора: “Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, аніж будь-хто... Моє становище підносить мене над всілякими дріб’язковими мір- куваннями. Я розглядаю проблеми ваших губерній з погляду загальних інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не хвилюють”.

Таку малоросійську ментальність нещадно критикували історики націоналістичної школи ХХ ст. Аналізуючи причини виникнення цього принизливого для українського народу явища, В. Липинський зазначав, що воно характерне для народів, які не мають своєї держави.

Отже, “малоросійська” самосвідомість домінувала у верствах української знаті ХVIII — початку ХIХ ст., а самі українці були чи не найбіль-шими ворогами української самобутності.

Розвиваючи свою ідею і намагаючись виявити коріння комплексу меншовартості українців, В. Янів наголошує, що в Україні протягом значного історичного періоду сформувався благодатний ґрунт для зростання цього комплексу: політичне поневолення із забороною мати власну мову та нав’язування назви “малороси”.

Характерно, що й за радянських часів у цьому плані нічого не змінилося. Тоді використовували всілякі методи, щоб зробити українську мову, а відтак і українську культуру, непрестижною. У ставленні до рідної мови та культури тоталітарний режим послідовно виховував в українців комплекс меншовартості. Про це явище свідчить той факт, що самі українці прагнули, щоб їхні діти вчилися в російських школах. Це було зумовлено зокрема й тим, що українські школи мали слабшу матеріальну базу та не досить високий рівень викладання.

Однак ані імперська влада, ані тоталітарний комуністичний режим не знищили національної самосвідомості українців, хоча й завдали їй значної шкоди. Події серпня–грудня 1991 р. показали, що українська нація живе й готова будувати свою незалежну державу.

^ 2.3. Вплив релігії

Релігія традиційно вважається найважливішим чинником, що впливає на психологію етносу. Зміна релігійної свідомості народу зумовлює зміну устрою життя, моралі, етичних норм, установок і психічного ста­ну загалом. Незгладимий вплив на український національний характер справило язичество, яке існує в колективному несвідомому народові у вигляді архетипів, в обрядах і традиціях, таких, як проводи зими, купальська ніч, у забобонах і фольклорі.

Православ’я прийшло на українську землю в Х ст. не на “голий нерелігійний ґрунт”, а на язичеський. І хоча християнство повністю витіснило язичество з релігійного життя українського народу, воно все ж таки залишилося в традиціях і підсвідомості народу, позначившись і на самому християнстві. Так, християнський обряд поминання померлих в Україні скоріше нагадує язичеську тризну. Язичеське забарвлення має масляна, яку проводять в останню неділю перед Великим постом. Народження Іоанна Хрестителя відзначається в один день з язичеським святом Купайло, і в народі цей день дістав назву Івана Купайла, тобто дві назви злилися в одну.

Деякі поборники української самобутності пов’язують її насамперед з язичеством, закликаючи народ зректися нібито чужорідного для нього єврейського християнства і перейти до істинно українського язичества. Такі приклади свідчать про те, що поборники всього справді українського не врахували двох важливих моментів: по-перше, свого часу язичество було також світовою релігією, а не тільки українською, а по-друге, для сучасної людини немислимо всерйоз прийняти язичеську віру з її багатьма богами та людським жертвопринесенням. І якщо існують сьогодні язичеські елементи в житті українського народу, то лише у формі забобонів і театралізованих фольклорних вистав.

Панівне становище в українському суспільстві ось уже тисячоліття належить православ’ю. У міру утвердження та розвитку, починаючи з Х ст., православ’я дедалі більше проростало в етнічний ґрунт, на який воно потрапило, взаємодіяло з національними елементами, нашаровувалося на культуру українського народу і певною мірою впливало на неї. Внаслідок такої взаємодії національна культура і національний характер українців набували християнських рис.

Проте не лише православ’я відігравало важливу роль у формуванні українського національного характеру. До поширених в Україні християнських конфесій належать також католицька, греко-католицька, протестантська.

Історично склалося так, що впродовж багатьох століть Україна була розділена на Східну і Західну. Східна Україна перебувала під владою Росії, де панувало православ’я, тоді як Західна Україна була під владою католицької Польщі. Це, безумовно, і позначилося на психології і традиціях українського народу. На процес становлення етнічної самосвідомості українського народу певною мірою вплинула Брестська унія 1596 р. і за­пекла боротьба, що розгорнулася навколо неї. Брестська унія, за задумом її учасників, мала об’єднати в Україні католицьку та православну церк­ви. Проте замість єдиної церкви утворилося три: до православної і католицької церков додалася ще й уніатська. На захист українського православ’я піднялася значна частина суспільства, у тому числі й українське козацтво. Крім того, Україна, особливо західна її частина, зазнала значного впливу реформаційних ідей протестантизму. Найпоширенішим протестантизм був на Волині, яка у другій половині ХVI cт. була центром реформаційної ідеології. Однак ці та інші явища в українській історії, як зазначає П. Гнатенко, не могли зумовити різні типи національного характеру. Існує єдиний український національний характер, у межах якого внаслідок неоднакових історичних умов сформувалися відмінності й нерідко істотні. Втім, ці відмінності існують як єдність єдиного цілого. Сьогодні вони багато в чому збереглися. Їх неодмінно треба враховувати у практиці політичного життя, на рівні звичайної свідомості й у царині політичної психології.

Наприклад, нарівні з такими загальнохристиянськими якостями, як любов до ближнього, співчуття, милосердя для українців характерне особливе, майже релігійне ставлення до праці, яке розвинулося завдяки протестантській культурі. Як зазначалося, багато дослідників відносять релігійність до розряду основних рис українського народу. Комуністи доклали чимало зусиль, аби викорінити релігію, однак їм цього зробити не вдалося. Навіть запеклі прибічники атеїзму часто зізнавалися, що до повної перемоги атеїзму ще далеко.

Після здобуття Україною незалежності швидкими темпами почали відбудовуватися храми, відновлюватися закриті монастирі та ін. Народ повернувся до своїх витоків.

Утім, у релігійному житті України є певні негативні моменти. Йдеться не стільки про розколи у православній церкві, що, на нашу думку, є болючими симптомами росту національної свідомості, скільки про виникнення в Україні тоталітарних сект, які впливають на психічне здоров’я української нації.

Щоб детальніше зупинитися на цій проблемі, наведемо визначення тоталітарного об’єднання. Деструктивне релігійне об’єднання (деструктивний культ, тоталітарна секта) — це авторитарна ієрархічна організація певної орієнтації, що має руйнівний характер стосовно природного гармонійного духовного, психічного і фізичного станів особистості (внутрішня деструктивність), а також щодо творчих традицій та норм, до усталених соціальних структур, культури, порядку та суспільству в цілому (зовнішня деструктивність), що практикує обманне залучення до своїх лав і приховане психологічне насильство, що виражається у цілеспрямованому встановленні окремою особою (лідером) або групою осіб у своїх вузькоегоїстичних цілях незаконного контролю над свідомістю, поведінкою та життям інших особистостей.

Деструктивні культи (свідки Ієгови, центри діанетики і сайєнтології, церква Перемоги, Біле братство і багато інших) інтенсивно використовують ситуацію нестабільності, яка склалася нині в Україні, почуття невпевненості в завтрашньому дні серед молоді, покинутості й непотрібності у літніх людей, безпорадності в людей, які втратили роботу, та ін.
Над свідомістю людей, утягнених до культових общин, встановлюється контроль, вони втрачають волю, здатність критично мислити, в подальшому в них може статися розлад психіки.

За допомогою звичайних санкцій з такими явищами боротися майже неможливо. А оскільки розквіт таких деструктивних культів зазвичай припадає на важкі часи (спад виробництва, депресія, безробіття), то відповідно економічна й соціальна стабілізація частково звільняють від необхідності пошуку розради у тоталітарних сектах. Проте залишається ще категорія людей, які ведуть духовні пошуки. Традиційна православна церква їх не лише не приваблює, а навіть лякає своєю, як їм видається, крайньою ортодоксальністю, а світських організацій, які б викладали християнське богослов’я (на кшталт московського Біблійно-богословського інституту — ББІ), у нас немає. Безперечно, треба створювати такі заклади і в Україні, інакше цю нішу заповнять тоталітарні деструктивні секти різних спрямувань і напрямів, руйнуючи свідомість нашого наро­ду і позбавляючи його майбутнього.



  1. ^ Сім’я і формування українського національного характеру

У формуванні українського національного характеру одну з провідних ролей відіграють традиції та уклад української сім’ї.

Значна частина психологів сходиться на тому, що основну роль у сім’ї відіграє мати з її передбачливістю, хазяйновитістю, з непомітною, але постійною турботою про сім’ю. Вона втілює ніжність, сердечність, теплоту.

Б. Цимбалистий зазначає, що у спогадах українця мати постає виразнішою, ніж батько. Важливе місце українській жінці відводиться в суспільному житті. Україна для українця — це мати, “ненька” . Повага до жінки, матері характерна для всіх народів-хліборобів. У зв’язку з цим земля-годувальниця набуває у них рис матері, а мати — рис землі. За символ України в народній творчості часто править червона калина — прекрасна, проте беззахисна і знедолена жінка.

Якщо в Західній Європі у вихованні дітей беруть однакову участь як мати, так і батько, і це є показником патріархальності сім’ї, то в Україні дітей виховує мати. Цей факт має істотні наслідки, оскільки норми поведінки, мораль, ідеали, життєві настанови українців підпорядковані нор­мам та ієрархії цінностей, типових для жінки, для її свідомості.

Переважання в суспільстві матріархального комплексу, у свою чергу, призводить до того, що в соціальному мікросередовищі (насамперед у сім’ї) панують свобода і рівноправність.

Проте верховенству матріархального комплексу властиві й негативні риси. Так, любов дітей до матері, рівність усіх перед матір’ю, культ матері-землі, любов матері до дітей — усі ці стосунки будуються більше на емоційній, ніж на раціональній основі. У зв’язку з цим у такому типі культури скоріш за все переважатиме емоційність і чуттєвість, а вольове начало і раціональність стають другорядними.

Крім матріархальності, українській сім’ї притаманний індивідуалізм. Традиційно українці не жили великими родинами. Син завжди прагнув відокремитися від батька і вести господарство самостійно.

Поряд з любов’ю до волі для українців характерна любов до свого до­му, свого шматка землі, яку відображено в народній творчості.

Безумовно, з часом і українська сім’я змінювалася: зменшувалась кількість дітей, змінювалися спосіб життя та традиції, проте основні психологічні моменти збереглися в архетипах українського народу.

Оскільки нав’язане нашому народові виховання в дусі колективізму, де суспільне переважало над особистим, а колективне — над індивідуальним, зазнало невдачі, ми дедалі частіше звертаємося до наших витокив, до традицій виховання в українській сім’ї і, враховуючи вимоги сьогодення, формуємо нові традиції виховання вільних громадян вільної держави.

^ Як виховний ідеал, — зазначає В. Янів,ми маємо дати ідеал повноцінної, творчої людини, індивідуальності з власним поглядом на світ, із бажанням впливати на долі світу, з бажанням змагатися з іншими людьми і вигравати в них, з внутрішньою необхідністю ставити собі за-питання і шукати відповіді на них, або ставити перед собою завдання і вирішувати їх, — при цьому питання і завдання мають бути якомога складнішими і важчими, щоб вони спонукали до щонайінтенсивнішої праці” .

Цей ідеал відповідає українському ідеалові людини — традиційному індивідуалістичному ідеалові, що збігається з вірою в богоподібність людини.

Тож яка вона, українська нація на зламі тисячоліть? Деякі романтичні прихильники старовини хотіли б зафіксувати її на рівні задумливих українських пісень, шароварів, вінків і язичеських обрядів, які, на відміну від християнських, називають народними. Дехто навіть пропонує повернутися до язичества як до істинно народної української релігії. Безперечно, ці погляди і ці підходи надзвичайно утопічні та непродуктивні. Можливо, ще рано говорити про сучасний український характер як про щось усталене і завершене: надто довго його ламали, калічили, намагалися придушити чи навіть знищити. Втім, треба створити всі умови для того, щоб світ дізнався про українців як про націю могутню, творчу, працьовиту, інтелектуальну і миролюбну.

Однією з найважливіших умов відродження нації є формування

національної ідеї, що є стрижнем і спрямовує розвиток.


Висновок

Нині перед сучасними етнопсихологами постало велике й важливе завдання — створити психологічний портрет українського народу в ме­жах сучасної політичної та соціально-економічної ситуації.

Суть національної ідеї полягає в осягненні вічних, глибинних прагнень народу, особливостей його характеру, менталітету, мови, традицій і звичаїв, цінностей і уподобань, його соціокультурних і політичних пріоритетів, а також оптимальних засобів досягнення цілей соціального розвитку. Поєднання культурно-національних цінностей із загальнолюдськими в етнопсихологічному образі українців сприятиме розвиткові наро­ду України на засадах гуманізму та демократії.

Якщо говорити про психічний склад української нації загалом, то тут, як правило, відзначають такі риси, як любов до рідної землі та її природи, що виявляється й закріплюється в культурі, музиці, живописі; повага до старших, зокрема до батьків (так, дотепер у багатьох областях України діти звертаються на “ви” до своїх батьків); працелюбність, що виражається не лише в щоденній сумлінній праці від зорі до зорі, а й у святкових традиціях, які поетизують працю.

Для українців характерні ратна доблесть, хоробрість, а також про-славляння героїзму і відваги, що є специфічним вираженням їхніх націо-нальних почуттів, адже героїчні традиції споконвіку були притаманні ук-раїнському народові.

Україні — як державі і суспільству — також має бути притаманна українська національна ідея як інтегруюча, об’єднуюча, спонукальна, яка б допомогла встановити наше коріння й генезис — “Звідки ми?”, нашу сутність — “Хто ми?”, наше сучасне й майбутнє — “Куди ми йдемо?”, збудувати державу та сформувати громадянське суспільство цивілізованим шляхом.

Національна ідея, — зазначають В. Солдатенко і Ю . Левенець, — є продуктом історичного розвитку, дії величезної кількості різноманітних чинників. Вона не існує поза історичним часом, не вічна і не народжується в одну мить. А народившись, живе складним життям, чутливо реагуючи на різноманітні суспільні перетворення, іноді навіть незначні, ледь помітні. Вона розвивається, збагачується, поглиблюється, вдосконалюється у процесі суспільного розвитку. Нерідко їй вдається відвойовувати право на визнання в нелегкому суперництві з іншими світоглядами, орієнтаціями, філософськими концепціями”.

Використана література

1.Гнатенко П.І. Український національний характер. - К, 1994.

2.Льовочкіна А.М. Етнопсихологія Навч.посібник - К.: МАУП, 2002.

3.Пірен М. Етнопсихологічні процеси у сучасній Україні. - К, 1999.

4.Кон І.С. Національні особливості психології людини. М, 1975.- стр.141-153.

5.Гнатенко П.І. Національна психологія. - Д, 2000.

6.Янів В.О. Нариси до історії, української етнопсихології. М., 2006.

7.Лебедева Н.М. Введение в этническую и кросс-культурную психологию. М.: Ключ-С., 1998. С. 190-220.

8.Агеева Р.А. Страны и народы: Происхождение названий. М., 1990.

9.Асмолов А.Г. Психология личности. М., 2001.

10.Козлов В.И. Типы этнических процессов и особенности их исторического развития // Вопросы истории, 1968

11.Ле Бон Г. Психология толп. – М., 1998.


Схожі:

Етнопсихологія українців iconКраєзнавство в освіті як фактор формування громадянської свідомості українців
Коли зміцнюється українська державність, зростає роль «провінції», посилюється інтерес українців, молоді до свого історичного минулого,...
Етнопсихологія українців iconРеферат на тему: Культура одягу та зовнішність українців
Народний одяг українців — яскраве й самобутнє культурне явище, котре не обмежувалося функціональним призначенням, завжди виступаючи...
Етнопсихологія українців iconМіжнародний конкурс з українознавства вплив стереотипів на життя...
Дослідивши стереотипи які притаманні нам І впливають на нас негативно, можна спробувати з ними боротися. Стереотипи формуються І...
Етнопсихологія українців iconЗаставнівська районна державна адміністрація відділ освіти
В. Ф. Януковича 11 листопада 2011 року, листа Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України від 23. 01. 2012 №1/9-47 «Про...
Етнопсихологія українців iconДвомовність як чинник національної самосвідомості діаспорних українців
Визначається специфіка мовних контактів та екстралінгвістичні причини українсько-англійського білінгвізму
Етнопсихологія українців iconОсобливості післявесільних обрядодій українців І кримських татар
Очевидно, ця тема потребує цілісного, що спирається на весь комплекс наявних джерел, фольклорно-етнографічного дослідження
Етнопсихологія українців iconЗаходи в листопаді 2009 р
Україністика в Росії. Видання українців Росії. Виставка літератури з фонду російської україніки бул
Етнопсихологія українців iconУрок 44 Тема. Становлення та консолідація української нації. Повсякденне життя українців
Презентацію створено за допомогою комп’ютерної програми вг «Основа» «Електронний конструктор уроку»
Етнопсихологія українців iconНародний одяг українців – яскраве І самобутнє явище, котре не обмежувалося...

Етнопсихологія українців icon„Ой у лузі червона калина”
Розширити знання учнів про природу України. Ознайомити з народними символами українців. Виховувати повагу до народних традицій,почуття...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка