План : Вступ : 3 Пізнання як творчічть. Проблеми істини 3 Пізнавальна творчість як пізнання можливостей




Скачати 488.62 Kb.
НазваПлан : Вступ : 3 Пізнання як творчічть. Проблеми істини 3 Пізнавальна творчість як пізнання можливостей
Сторінка1/3
Дата конвертації02.04.2013
Розмір488.62 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Туризм > Документы
  1   2   3







КУРСОВА РОБОТА

на тему
“Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана”


П Л А Н :

Вступ : 3

  1. Пізнання як творчічть.Проблеми істини 3

  • Пізнавальна творчість як пізнання можливостей;

  • Об”єктивні і суб”єктивні характеристики істини;

  • Абсолютні й відносні характеристики істини.


  1. Шляхи і способи пізнавального освоєння світу 11

  • Наукове передбачення;

  • Межі передбачення;

  • Роль “божевільних “ ідей в науковому пізнанні.



  1. Досвідно-практичні джерела пізнання. 18

Логіко-дискурсивний та інтуїтивний рівні пізнавального процесу.

  • Досвідний рівень пізнання;

  • Проблема інтуїції;

  • Пізнавальний процес як взаємодія логіки й інтуїції.


Висновок 26

Література 28




Вступ


Основною метою вивчення цієї теми є більш доцільне ознайомлення з пізнанням , як творчістю , з проблемами істини , з об”єктивними і суб”єктивними характеристики істини, з абсолютними й відносними характкристиками істини , з шляхами та способами пізнавального освоєння світу , з джерелами пізнання.

Пізнання-процес цілеспрямованого , активного відображення дійсності в всвідомості людини , зумовлений суспільно-історичною практикою людства.він є предметом дослідження такгоь розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання(гносеологія)-це розділ філософії ,що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини , її пізнавальні можлвості та здібності; передумови ,засоби та форми пізнання ,а також відношення знання до дійсності ,закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Визначемо також ,що у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу ,чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне водображення дійсності.

Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання розгладала ізольовоно від свідомості суспільно-політичної практики людства, виключно, як пасивний споглядальний процес , у якому суб”єктом був окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здібностями, заданими йому природою ,а об”єктом –така ж вічна і незмінна в своїх закономірностях природа.

Для сучасної матеріалістичної філософії процес пізнання носить суспільно-історичний характер ,що виявляється , по-перше ,у тому, що всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовленінею; по-друге, окрема людина навчається мислити і пізнавати разом із засвоєнням форм і способів людської діяльності, набутих людством знан, мови, тобто завдяки зосвоєнню суспільно-історичного досвіду , нагромадженого попереднім поколіннями ; по-третє ,сам процес оволодіння цим досвідом передбачає життя в суспільстві, в людському колективі; по-четверте ,те ,що людина може пізнати і що вона пізнає , теж визначається рівнем суспільно-історичного розвитку людста,всесвітньо-історичним розвитком загальної системи знань , закріплених у предметах матеріальної та духовної культури, в категоріальній будові мислення, в його структурі , в мові.

Пізнавальна творчість як пізнання можливостей. Пі­знання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізна­вальний процес посягає принципово творчим відображенням об’єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, «повторен­ня» в ідеальній формі того, що є (а саме так уявлялася суть пізнання в матеріалізмі, та й багато хто з природодо­слідників саме так уявляюгь зміст пізнання). Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності (того, що є) і можливості (того, що могло бути в минулому, але не здійснилося, і того, що буде і може бути в майбутньому).

Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно іс­нуючі (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існува­ти) предмети, процеси і явища, але й усі їх можливі моди­фікації. Інакше кажучи, пізнання відображає загальне.

Згадаймо у зв’язку з цим полеміку середньовічних номіналістів і реалістів щодо статусу існування загального. І ті, й інші мали рацію і, водночас, помилялися. Головна помилка обох сторін полягала в ототожненні поняття «іс­нування» з існуванням у формі наявного, дійсного. Звідси прагнення реалістів ствердити існування «будинку взага­лі» як однопорядкового з існуванням конкретних одинич­них будинків (звичайно ж, «будинок взагалі» в такий спо­сіб не існує, він існує як єдність дійсного існування разом з усіма можливими). Номіналісти ж, цілком справедливо заперечуючи існування «будинку взагалі» лише як дійсного існування, помилково заперечували на цій підставі, що за­гальне (будинок взагалі) не існує як таке (адже можливе теж існує).

Ідея тотожності дійсного («чуттєвого») існування з іс­нуванням взагалі міцно трималася у свідомості філософів і природодослідників аж до недавнього часу. Так, відомий природодослідник англієць Томас Генрі Гекслі (1825—1895) наприкінці минулого століття робить агностичний ви­сновок відносно пізнаваності матерії—«не знаємо і не можемо знати» — лише на тій підставі, що матерія як така не існує в статусі дійсного існування. «Що нам, в кінце­вому рахунку, відомо,—розпачливо запитує Гекслі,—при цю жахливу «матерію», крім того, що це назва невідомої гіпотетичної причини станів нашої свідомості?»:#

Для відображення, яке фіксує лише дійсне («чуттєве») існування (а саме до такого, «дзеркального» відображення і зводив свідомість старий матеріалізм), загальне просто недосяжне. Не випадково природні форми відображення і не фіксують загальне. Лише свідомість, яка завдяки прак­тичному своєму походженню орієнтується на відображення «конструктивної схеми» реальності, виявляє здатність ві­добразити специфічне існування загального.

«Конструктив­на схема» тієї чи іншої речі , по суті, вказує на ту множину можливостей, яку здатен реалізувати пев­ний спосіб діяння, тому, відображаючи «конструктивну схе­му» речей, свідомість відображає можливості.

Отже, пізнавальний процес відображає не саму реаль­ність як таку, а «конструктивні схеми» речей і процесів, що складають її, і тому відображає не тільки «здійснені» ва­ріанти цих «схем» (дійсність, наявний стан речей), але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів, тобто—­можливості.

Як можуть відображуватися можливості? Адже щоб ре­алізуватися в практиці, вони повинні бути зафіксовані в усьому своєму розмаїтті, проаналізовані з точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тих можливостей, які цим інтересам відповіда­ють, і після цього—запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке відображення, як уже го­ворилося, реалізується завдяки мові. Саме в ній можли­вості набувають статусу своєрідного «чуттєвого» (у суб­страті звуків усної чи знаків письмової мови) існування.

Водночас таке їх «чуттєве» існування не є їх справж­нім перетворенням у дійсність (зазначене перетворення принципово неможливе—і не тільки тому,
# Huxley T.Collected Essasys New York 1898. Vol.1.P.160.

що таких мож­ливостей дуже багато, але головним чином через те, що ре­алізація однієї можливості робить принципово неможли­вим, заперечує реалізацію цілої групи інших), оскільки їх існування в мові є ідеальним існуванням у матеріальній «оболонці» слова. Адже, як вже неодноразово наголошува­лося, «мова є безпосередня дійсність думки», підкреслимо, «безпосередня дійсність» саме думки, а не речі чи явища.

Здійснюючись постійно в «чуттєвій» мовній оболонці, пізнання, так би мовити, «відчутно» фіксує свої резулультати, залишаючись водночас ідеальним процесом. Завдяки «перевдяганню» можливостей у мовну оболонку вони стають цілком доступними для аналізу й вибору, зберігаючи разом з тим свій «можливісний» статус існування. І пізнаючий суб’єкт (учений, мислитель тощо) безпосередньо має справну саме зі специфічним «світом» людських значень процесів і явищ навколишнього світу, а не з самим цим світом.

Говорячи про минуле (про те, чого вже немає в дій­сності) або про майбутнє (про те, чого ще немає), ми фак­тично безпосередньо маємо справу зі знанням про минуле чи майбутнє, яке відчутно існує для нас у вигляді «мовної реальності». Та й про теперішнє ми говоримо, значною мі­рою маючи на увазі не стільки дійсні, скільки можливісні його аспекти. .

Про це ж фактично говорили вже в XIX ст. представни­ки марбурзької школи неокансіанства, твердячи, що нау­кові проблеми виникають із неузгодженості в наявній си­стемі знань, а їх розв’язання вчені шукають не в досліджен­ні самої дійсності (як вони самі про це думають), а в такій «перебудові» системи знання, яка б ці неузгодженості лік­відувала. І, нарешті, в XX ст. неопозитивізм фактично ото­тожнює реальний світ з мовною реальністю.

В міркуваннях названих мислителів є багато цікавого й плідного, оскільки опосередкованість пізнання реальності «мовною реальністю» справляє істотний вплив на сам пі­знавальний результат (неврахування цього впливу може призвести до істотного спотворення істини). Так, джерелом наших знань про минуле є стародавні тексти і залишки ма­теріальної культури (будівлі, знаряддя праці, предмети по­буту тощо, які також є своєрідним «текстом»). Однак їх треба правильно витлумачити. Зміст понять минулого й аналогічних понять сучасності далеко не ідентичний, Навіть близькі покоління — батьки і діти, наприклад, часто по-різному тлумачать одні й ті ж поняття й принципи. От­же, великого значення для адекватного знання про минуле набувають такі, по суті, мовні проблеми, як «розуміння» і «тлумачення». Саме філософське дослідження цих проб­лем становить головний зміст герменевтики.

Аналогічні оцінки можна дати н іншим аспектам пи­тання про мовну реальність, які розробляються названими мислителями і школами.

Об’єктивні і суб’єктивні характеристики істини. З ха­рактеристики пізнавального процесу як відображення на­вколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо ж з яки­хось причин адекватність відображення порушується, де­формується, результат пізнання набуває протилежного ха­рактеру — заблудження (омана). Однак, як уже зазначалося, наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної («дзеркальної») подіб­ності, то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням.

Старий матеріалізм свідченням істинності знання вва­жав найбільш повну міру його об’єктивності. Для того, щоб досягти високої міри об’єктивності відображення, з його змісту прагнули максимальною мірою вилучити суб’єктив­ні моменти, під якими розумілося все те у змісті відобра­ження, що має своїм джерелом пізнаючого суб’єкта. Якоюсь мірою подібний захід мав певний сенс адже той чи інший емоційний стан, індивідуальні особливості будови органів чуття, вплив на результати відображення лабораторних , приладів і установок тощо здатні справляти негативний вплив на результати пізнання.

Проте абсолютне протиставлення об’єктивному суб’єктивного як виключно «руйнівного» відносно адекватності відображення чинника є принципово неправильним. Адже за своєю природою суб’єктивне в пізнанні—це не тільки (і не стільки) «перешкоди» і «деформації», що їх спричиняє суб’єкт у процесі пізнання (до речі, об’єкт не меншою мі­рою здатний на аналогічний «спотворюючий» адекватність відображення вплив), оскільки сама основа пізнавального процесу—практика.

Об’єктивність істини, безперечно, є однією з найістот­ніших її характеристик. Однак об’єктивність істини не ознчає її «загальнозначущості», згоди всіх чи. принаймні, більшості людей відносно того чи іншого твердження приклад, у стародавні часи всі люди були згодні з твер­дженням про плоску форму земної поверхні, але ця «згода» аж ніяк не означала об’єктивної істинності такого тверд­ження.

Об’єктивність істини правильніше тлумачити як неза­лежність змісту нашого знання від людей і людства в ці­лому. Зауважимо, «незалежність змісту знання», а не са­мого знання (тобто істини, оскільки вона і є знанням) від людини. Тим-то неможливо відділяти об’єктивний зміст іс­тинності знання від неминуче суб’єктивного способу його існування. На всіх етапах свого історичного існування люд­ське знання виступало діалектичною єдністю об’єктивного і суб’єктивного, єдністю, в якій вони настільки тісно взаємо­діяли і взаємопроинкали, що ні про яку «глуху стіну» між ними, тим більше про якесь «протистояння» не може бути й мови.

Відомий французький психолог Анрі Валлон (1879—-1962) зазначав: «Інтелектуальний тип сучасної науки не є більше типом картезіанської науки.” Якщо ж ми повер­немося ще на кілька віків назад, тип знань зміниться ще глибше, до такої міри, що ми піддамося спокусі вважати, що тут йдеться більше не про знання, а про ілюзії, перед­суди і в кінцевому рахунку про міфи».# Продовжуючи дум­ку Валлона і враховуючи перспективи поступального роз­витку науки, задумаємося: а чи не здається з позиції нау­ки далекого майбутнього і наше сучасне знання чимось та­ким, що нагадуватиме «ілюзію» чи «міфи”?

Точнішим, на наш погляд, буде виявлення тієї функції, яку здійснювали міфологічні (антропоморфні) уявлення про німф, русалок, стародавніх богів і т. п. Усі ці міфоло­гічні образи виявляли себе не стільки як фантастичні уяв­лення про людиноподібних істот, що «управляли» навко­лишньою природою, скільки як своєрідні «категорії», за допомогою яких осмислювався й упорядковувався наявний пізнавальний матеріал.

На думку російського філософа Ю. М. Бородая, антро­поморфізм був не просто теорією, а способом (схемою) уявлення. «Сучасна людина бачить у міфі,— писав Боро­дай,— лише продукт уяви. І інакше вона не може, як не може вона бачити і Місяць з людським носом. Але Для первісної людини міф був далеко не продуктом вільної фан­тазії «художника». Первісна людина взагалі ще майже не відрізняла свою уяву від реального існування, саму себе (з усією своєю свідомістю) від природи в цілому. Міф для неї був цілісною, остаточною, єдино реально існуючою... дійсністю»# .

Для сучасної людини міфологічні уявлення здаються просто заблудженнями, оскільки для неї в більшості ви­падків залишається невідомим зміст тих відношень, які ви­ражали міфологічні образи. Так, аналізуючи факт, узятий з робіт відомого французького психолога і етнографа Лю-сьєна Леві-Брюля (1857—1939), про те, що люди з племені гуїчолів ототожнюють оленів і пір’я птахів, оленів і пше­ницю і т. п., російський психолог О. М. Леонтьєв (1903) зауважує неприйнятність тлумачення цього факту самим Леві-Брюлем, який

робив з нього «висновок» про принци­пову відмінність логіки первісної людини від логіки люди­ни сучасної.

Заперечуючи Леві-Брюлю, О. М. Леонтьєв пише: «Збли­ження значень «олень» — «пшениця» є... вочевидь лише формою усвідомлення переносу їх смислу, тобто переносу практичних відношень колективу з оленя на пшеницю. Цей перенос, що відображає перехід від панівної ролі полю­вання і скотарства до панівної ролі вирощування рослин... і закріплюється Ідеологічно...»#

Отже навряд чи можна оцінювати міфологічні уявлен­ня як «суцільне» заблудження. Слід, мабуть, говорити ли­ше про менший обсяг знання первісної людини, про більш поверховий його характер порівняно з сучасним. Проте ін­коли твердять, що міфологічні образи, будучи своєрідною формою первісного знання, все ж не можуть йти ні в яке порівняння за ступенем об’єктивності з такими категоріями наукового мислення XVIII—XIX ст., як «маса», «енергія» та ін., оскільки в останніх менше суб’єктивності й тому вони істинніші від знань первісної людини. Спробуємо розібра­тися в цій ситуації.

Антропоморфізм створює уявлення про світ як про поле діяльності «людиноподібних» сил, які люблять і ненавидять, радіють і страждають. Наукове мислення XVIII— XIX ст. уявляє світ у «вигляді якогось величезного мєханізму, поведінку якого можна цілком точно описати, задав­ши положення всіх його частин у просторі й зміни поло­ження з часом» (Ле Бройль).

Обидві картини світу — антропоморфічна і механічна, як бачимо, визначаються тим способом практичного діяння людини на навколишній світ, який був панівним у відпо­відний історичний період. У первісну епоху людина діяла на світ головним чином природними органами свого тіла. Звідси й антропоморфізм, що базується на уявленні про «людиноподібний» характер

# Валлон А.От действия к мысли М., 1956 С.121

#.Бородай Ю.М. Воображение и теория познания М., 1966 С.46

#.Леонтьев А.Н.Проблема развития психики М., 1965 С.173

стихійних рушійних сил навко­лишнього середовища.

У XVIII—XIX ст. людина діє на світ головним чином за допомогою машин і механізмів. Звідси й механістичний під­хід, що базується на уявленні про світ як про грандіозну машину. В обох випадках картина світу створюється за об­разом і подобою способів людського діяння на реальність. До речі, багато категорій наукового мислення не так вже й виграють (навіть зовні) у своїй «об’єктивності» під час порівняння їх з категоріями первісного мислення.

Механістично-раціоналістична картина світу, згідно з якою Всесвіт уявлявся велетенським «механізмом», який управляється строгими детерміністичними законами, через що увесь подальший розвиток може бути передбачений за допомогою диференціальних рівнянь механіки, вже на по­чатку XX ст. переживає глибоку кризу. Образно змальову­ючи цю ситуацію, американський філософ Джордж Сантаяна (1863—1925) писав: «Коли я був молодшим, те, що помпезно іменується наукою, мало імпозантний вигляд. В інтелектуальному світі існувало благополучне королів­ське сімейство, яке розраховувало правити протягом невизначеного строку: суверенні аксіоми, незмінні закони й управляючі гіпотези... Нині в нас демократія теорій, що обираються на короткий строк служби, розмовляють на діалекті крамарів і навряд чи здатні бути представленими широкій публіці» .#

Сьогодні формується нова картина світу, у змісті якої досить чітко вирізняється тенденція до відмови від жорстко натуралістичних схем буття, прагнення серйозного ставлен­ня до гуманістичних цінностей. Ця обставина виявляється в рішучій перебудові всієї системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах. Сьогодні в провідних універ­ситетах світу підготовка природничонауковнх кадрів (не ка­жучи вже про гуманітарні спеціальності) передбачає ґрун­товну гуманітарну освіту. В Гарвардському університеті (США), Токійському (Японія), Боннському (ФРН), Сорбонні (Франція) гуманітарні дисципліни на природничих факультетах становлять до 20 % в навчальних програмах. Для порівняння скажемо, що на природничих факультетах Київського держуніверситету у 1989/90 навчальному році суспільні дисципліни становили лише 7,3—9,9 %.

Об'єктивність істини, незалежиність її змісту від людини й людства, отже, ніяк не означає її незалежності від інте­ресів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була й за­лишається однією з найващих гуманістичних цінностей людний. Будь-яка спроба відділити істину від суб'єктивно-практичного, гуманістичного контексту людської життєді­яльності (вже не йдеться про протиставлення її цьому кон­тексту) неминуче обертається не просто трагедіями й ката­строфами, а й знищенням самої істини.

Абсолютні й відносні характеристики істини. Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істи­ни, з якою (об'єктивністю) тісно пов'язана інша фундамен­тальна характеристика істини — абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є іс­тинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є
#.Santayana G.Realims of Being. New York ,1942 Р.829
справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною

характеристикою істи­ни — Її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпа­ки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного грунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність—заблудження (оману).

Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й від­носності істини на простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є пло­щиною. Сьогодні ми кажемо, що це — заблудження. Кож­ний школяр (і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може навести відповідну аргу­ментацію на користь свого уявлення. Та чи не виникає при цьому питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою, але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об'єктивна обставина, що породжу­вала в головах людей однакове (хай і помилкове) уяв­лення?

А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно вияв­ляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в антич­ності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика—далеко не одне й те ж.

Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхі­ду, мандри Одіссея і т. п.). Інакше кажучи, практика вза­ємодії індивіда тих далеких часів з поверхнею Землі обме­жувалася надзвичайно невеличкою її: (земної поверхні) ді­лянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів і Одіссея якщо співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться надзвичайно скромними.

Якщо розміри такої ділянки зіставити з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться не­скінченно малою величиною. З геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки прак­тично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина—об'єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практич­но є площиною). Зазначимо, що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні.

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, плас­кою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що по­ширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного положення про плоску форму зем­ної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою) величиною. Це рамки, залишаючись в яких, відносно яких наша істина залишається абсолютною (і взагалі істиною).

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно пев­них рамок, є відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина — це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок від­носності істини негайно веде до її перетворення у свою про­тилежність — заблудження (оману).

Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як Істину, поширену за межі її чинності. І це не просто фор­мальне міркування. В історії науки відомо немало фактів, коли, провівши спеціальний аналіз легенд, стародавнього епосу, знаходили у цих в цілому фантастичних текстах фактичну (істинну) основу. Так було визначено, що. в ос­нові давньогрецького міфа про Фаетона лежить реальний факт падіння на естонському острові Сааремаа 3—3,5 тис. років тому велетенського метеорита.

Багато цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях 3. Фрейда. Але особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати відкриття німецьким археоло­гом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи пізні--ше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався виключно текстом «Іліади» (при визна­ченні місця, в якому слід шукати Трою) і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грець­кого війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана використовували й інші археологи.

З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини ви­водиться й наступна її фундаментальна характеристика — конкретність. І справді, абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до неозна­ченого (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так, на загальне запитання: корисний чи шкід­ливий дощ?—отримаємо таку загальну відповідь:—і ко­рисний, і шкідливий; або: плоска чи сферична поверхня Землі? Відповідь — і плоска, і сферична. Звернемося для прикладу до оцінки відомого вчинку гетьмана України І. Мазепи російським імператором Петром І у листі до пол­тавського полковника після одержання звістки про виступ Мазепи проти Москви: «Изменник, богоотступник, вор... для собственной своей тщетной славы й властолюбия учиннл, а шведа для того в Украину призвал, дабы поработить сей малороссийский народ»'. Ці слова на століття стали, офіційною оцінкою українського гетьмана в Російській ім­перії, а після краху останньої набули статусу офіційної оцінки і в радянській історії. Але ж у реальному історично­му контексті «зрадником» був не Мазепа, а Петро І, оскіль­ки саме він зламав «Березневі статті» 1654 р., підписані царським урядом. Історично адекватною вбачається оцінка маловідомого російського історика Мартинова: «Союз зі Швецією не становив ніякої небезпеки для політичної сво­боди України... Спроба Мазепи знищити чужинське пану­вання па Україні справжня й щира»# .

Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому риси абсолютності і відносності, що характеризує її як історично багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики істини розкривають її як складну, діалектичне суперечливу й вод­ночас цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у постійній незавершеності істини.

Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей. Адже, як вже підкреслювалося, істина не є «байдужим відображен­ням» всього існуючого, вона є відображенням реального світу як «поля потреб і інтересів» людини.

Істина ніколи яе постає «істиною-результатом», вона— і в цьому її чи не найголовніша характеристика—завжди є істиною-процесом.
  1   2   3

Схожі:

План : Вступ : 3 Пізнання як творчічть. Проблеми істини 3 Пізнавальна творчість як пізнання можливостей iconПлан вступ Розділ 1 Сутність поняття «пізнання» та його рівні Розділ 2
Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Пізнання дійсності є процесом постійної...
План : Вступ : 3 Пізнання як творчічть. Проблеми істини 3 Пізнавальна творчість як пізнання можливостей iconРозвитку Людини «Україна»
Основною метою вивчення цієї теми є більш доцільне ознайомлення з пізнанням, як творчістю, з проблемами істини, з об’єктивними І...
План : Вступ : 3 Пізнання як творчічть. Проблеми істини 3 Пізнавальна творчість як пізнання можливостей icon1. Основні поняття та їх загальні характеристики ст. 3
Ці слова були гаслом цілого філософського вчення, яке ґрунтувалося на уяві про те, що пізнання навколишнього світу відбувається через...
План : Вступ : 3 Пізнання як творчічть. Проблеми істини 3 Пізнавальна творчість як пізнання можливостей iconІнтелект (від лат розуміння, пізнання)-здатність здійснювати процес...
Ч. Спірмен,Л. Терстоун…)Сьогодні прийнято вважати,що існує загальний інтелект як універсальна психічна здатність,в основі якої лежить...
План : Вступ : 3 Пізнання як творчічть. Проблеми істини 3 Пізнавальна творчість як пізнання можливостей iconКомп’ютер – друг чи ворог
Життя – дорогоцінний скарб, дарований Богом людині. Життя – це радість, це пізнання світу, це вічний пошук істини
План : Вступ : 3 Пізнання як творчічть. Проблеми істини 3 Пізнавальна творчість як пізнання можливостей iconФілософія буття. Людина
Спіноза), «зрозуміти отже відобразити в поняттях» (Гегель) та ін. Філософ Михайло Бахтін говорив: «Людина не може бути поняттям»....
План : Вступ : 3 Пізнання як творчічть. Проблеми істини 3 Пізнавальна творчість як пізнання можливостей iconПоходження назви "україна"
У грецькій мові відповідний термін "лоґос" позначає як слово, так І розум, І боготворця. Цей містичний аспект слова дає змогу здійснити...
План : Вступ : 3 Пізнання як творчічть. Проблеми істини 3 Пізнавальна творчість як пізнання можливостей iconПізнання характерний не тільки для попереднього та судового слідства....
Вступ
План : Вступ : 3 Пізнання як творчічть. Проблеми істини 3 Пізнавальна творчість як пізнання можливостей iconПроблеми конфліктології в теорії М. Вебера. Теорія соціальної дії Вебера
Соціологія Дюркгайма як методологія наукового пізнання суспільства. Ідея соц солідарності
План : Вступ : 3 Пізнання як творчічть. Проблеми істини 3 Пізнавальна творчість як пізнання можливостей iconВступ
Сучасне економічне мислення орієнтовано на поглиблене пізнання сутності й шляхів реорганізації жіттєдіяльності людини. Це зумовлено...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка