Творча робота учениці 11 класу Романюк Віти Володимирівни Керівник: вчителька української мови та літератури Підлісна Богдана Володимирівна Вступ

Звичаї та обряди українців Творча робота учениці 11 класу Романюк Віти Володимирівни Керівник: вчителька української мови та літератури Підлісна Богдана Володимирівна Вступ Життя людини у будь-якому суспі­льстві залежить від певного загаль­ноприйнятого, традиційно встанов­леного порядку. Такий уклад формується протягом всього істори­чного розвитку народу і пов'язаний або з річним кален­дарем, або зі стадіями розвитку людини та її сім'ї. Якщо ми хочемо зрозуміти світ і себе в ньому, ми повинні знати, як його розуміли до нас... Кожен українець має бути обізнаний з історією свого народу, мусить знати, як жили наші діди і праді­ди, за що вони боролися і як будували собі ліпшу долю. Однією з найдавніших форм духовної культури народу є звичаї та обряди. Звичаї – це повсякденні усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків, у результаті багаторазового здійснення одних ти і тих же дій та усвідомлення їх суспільної значущості. Вони, як неписані закони, наро­джуються разом з народом і пе­редаються з покоління у покоління, тобто стають традиційними. Обряди — це символічні дійства, при­урочені до відзначення найбільш важ­ливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Наприклад, він­шування хлопців на Різдво, посівання на Новий рік, колядування, клечання хати на Зелені свята тощо. Звичаї і обряди мають національний, чи етнічний, характер. Геродот ствер­джував: якби усім народом в світі падали можливість вибирати найкра­щі з усіх звичаїв та обрядів, то кожен народ вибрав би свої власні. Скажімо, звичай вітатися при зустрічі існує у кожної о народу. Але робить це кожен по-своєму: українці скидають шапки і подають один од кому руки, якщо вони знайомі; китайці вклоняються до землі; лапландці труться носами. Між звичаями і обрядами існує певна різниця Звичаїв дотримуються щоденно, обряди ж виконуються напередодні чи безпосередньо у дні свят. Сукупність обрядів, якими супроводжують відзначення святкового дня чи релігійної відправи, становить ритуал. Це зовнішнє оформлення якоїсь урочистості, свята. А система усталених обрядів, якими супроводжується громадсь­ко-побутове чи релігійне життя, є обрядовістю даного народу. Українці належать до тих націй в Європі, чия обрядовість с однією з найдавніших і найбагатших. Найкраще виражене багатство української обрядовості а обрядовому фолькло­рі піснях, побажаннях, віншуваннях, примовляннях, якими супроводжується те чи інше обрядове дійство. Останні становлять словесну, або вербальну, частину обрядів. В обрядовості українців розрізняють два види — родинну (чи сімейну) і календарно-побутову. Перший вид обрядів тісно пов'язаний з громадським осмисленням важливості події в житті окремої родини чи людини. Сімейні обряди супроводжують громадське відзначення уродин, повноліття, весілля та похорону. Другого виду обрядів дотримувалися під час урочистого святкування початку чи закінчення певних сезонів, природних циклів — зими, весни, літа, осені. У давнину обидва види становили єдину обрядову систему. І весілля, і свята повноліття, чи посвячення підлітків у стан дорослості (так звані ініціації), здійснювались у певні календарні періоди. Виняток становили лише обряди, якими супроводжувалось народження чи похорон. За давньою українською традицією весілля відбувались або взимку, або восени, тобто теж були приурочені до народного календаря. ^ Розділ I. Сімейна обрядовість Українці традиційно протягом багатьох століть звеличували родину, шлюб і до­машнє вогнище. В основі цих традицій лежать загальнолюдські моральні цінності, шанобливе ставлення до батьків, подружжя, природне бажання продовжити свій рід. Сьогодні це розглядається як позитивний соціа­льний досвід поколінь, який необхідно зберігати і при­множувати. Головним чинником народної моралі споконвічно були ідеали добра, милосердя, людяності, честь і гід­ність, працелюбство. Засуджувалися ворожнеча між членами сім'ї: родинне життя мало ґрунтуватися на щи­рій співдружності, красі взаємовідносин, повазі до сво­го родоводу. На цих життєстверджуючих ідеалах багатьох по­колінь і складалася цілісна система свят, обрядів, ритуалів, якими відзначаються всі найважливіші життєві події людини від її народження до смерті. Основні з них - родильні, весільні та поховаль­но-поминальні. Святково-обрядова культура українців становить цілісну систему, яка включає створювані протягом ба­гатьох віків народне мистецтво, пісні, танці, а також народні вірування, магічні засоби, церемонії для відве­рнення зла і забезпечення добробуту й щастя, народні звичаї, ігри, традиції спілкування.. ^ 1.1. Родильна обрядовість У сім’ї чекають первістка… Коли ще з’явиться на світ маленька людина, а скільки клопоту і хвилю­вань! Уже вирішено, яку купуватимуть коляску і де стоятиме ліжечко, вже обрано двоє імен - для хлопчика і для дівчинки. Майбутні мама і тато вкупі з бабусями й дідусями потроху звикають до свого нового «відповіда­льного» становища... Ніколи жінка так не потребує любові й захисту, як в період очікування дитини. Домашні ставляться до неї з особливою увагою, лікарі прискіпливо стежать за станом її здоров'я. Хороша, сповнена любові атмосфера в сім'ї, тепле ставлення до жінки дуже важливі для неї. Тому сукупність звичаїв та обрядових дій у цей період спрямовано на створення сприятливого психоло­гічного настрою для породіллі, прийому родів та вша­нування молодої матері й новонародженого. Поняття роду, родини у всі часи для кожного українця було визначальним. Народженню дитини українці завжди надавали великого значення: згідно із звичаєвим правом сім'я на­бувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти. Роди­на без дітей вважалася неповноцінною, а бездітність -нещастям. У народі говорять: «Хата з дітьми - базар, а без них - цвинтар». Турбота про здоров'я та продовження роду одві­ку посідала одне з чільних місць у звичаєвій культурі українців. Сім'я створювалася заради народження дитини й існувала доти, доки діти були в ній, бо саме вони були з'єднуючою ланкою - так вважалося в народі. Життя простої родини у свій час дуже образно показав Тарас Шевченко у вірші «Зійшлись, побрались, поєднались...»: Зійшлись, побрались, поєднались, Помолоділи, підросли. Гайок, садочок розвели Кругом хатини. І пишались, Росли собі та виростали... Дівчаток москалі украли, А хлопців в москалі забрали, А ми неначе розійшлись, Неначе брались - не єднались. Традиційно обряди, пов'язані з народженням ди­тини, прийнято підрозділяти на три цикли: передродові, власне родильні і післяродові. ^ 1. 2 . Весільна обрядовість Просили батько й мати і ми Вас ласкаво просимо прийти до нас на весілля! Гарно вбрана дівчина - щоки пашіють від хви­лювання — низько вклоняється після цих слів нареченого, прикладає руку до серця й собі додає: «Дуже Вас просимо, не відмовте!» Ідуть селом юнак і дівчина. Ідуть від хати до хати, запрошуючи всіх на своє весілля. Люди щиро дякують їм, приязно посміхаючись услід: «Щасти вам, голуб'ята...». Весілля! Слово це, мов той хміль, хвилює і ве­селить людські серця: юних - чеканням щастя, поси­вілих - згадкою про незабутню днину своєї моло­дості... Здавна повелося на Україні: весілля - то ра­дість не однієї родини. Свято любові, народження нової сім'ї - громадська подія, яку відзначають усім миром. Саме поняття «весілля» походить від язичеського свята в честь бога сонця Дажбога. Сонце, що уособлювало для людей світло, тепло, народження всього живого на землі, в уявленні давніх слов'ян було богом. Вони відзначали кожну фазу сонцестояння, кож­ну пору року відповідними обрядами. Найбільш урочи­стими були обряди, пов'язані з весняним сонцестоян­ням, коли збільшувалась тривалість дня, що асоціюва­лось із народженням сонця. Свята давніх слов'ян на честь бога сонця, сповне­ні веселощів, танців, хороводів, драматичних сцен, на­зивалися «вьселія». Саме в дні великих торжеств, які знаменували собою перемогу Дажбога, над що підтверджувалося збільшенням тривалості дня, на­ближенням літнього сонцестояння, оживленням і роз­квітом природи, люди одружувались. Святкуючи оновлення і оплодотворення землі, землероб-язичник і сам відчував стремління до кохання, одруження, заснування сім'ї. Аналізуючи мо­ви різних народів, їхні весільні звичаї, можна прийти до висновку, що в древні часи укладання шлюбу збі­галося з часом святкування нового сонцестояння. Отже, пора великого свята на честь бога сонця збігалася з порою одруження членів племені, роду, а пі­зніше весілля відділилось від річного свята, почало іс­нувати окремо як освячення нової сім'ї. Про традиційне українське весілля є чимало як наукових, так і популярних публікацій. І це зрозуміло: серед обрядових звичаїв у житті шлюбна церемонія є найбільш досконалою. У системі сімейної обрядовості весілля є най­більш складною і давньою обрядовою дією, що знаме­нує утворення сім'ї. Чимало його компонентів сягають глибокої давнини, але завдяки своєму глибоко гуманіс­тичному змісту вони зберігалися впродовж віків, пере­давалися з покоління в покоління як безцінний скарб народної культури. Традиційний весільний обряд в Україні пов'яза­ний із комплексом народних звичаїв, норм етикету, мо­ралі, соціальних та правових уявлень, традицій сім'ї, давніх вірувань. Обряд практично утверджував до­вічний перехід дівчини в сім'ю чоловіка (або, навпаки, хлопця в сім'ю дівчини), передбачав психологічне за­безпечення зміни статусу молодят, символізував розлу­чення з домівкою і входження в чужу родину. Український традиційний весільний обряд скла­дається з багатьох компонентів, пов'язаних із землероб­ськими, рослинними культами наших предків, магічни­ми уявленнями, давньою обрядовою поезією, символі­кою. Тому інтерес до народного весілля не зникає бага­то сторіч, а давні й сучасні описи обряду різних місце­востей України відкривають ще й досі нові або малові­домі раніше елементи, явища традиційно-побутової культури українців. В українському весільному обряді знайшла своє відображення суспільна психологія народу, що певною мірою формувалася на основі кращих, найбільш сприй­нятливих традицій і форм історично сформованих весі­льних звичаїв. У ньому збереглися багаті набутки на­родної пісенної і хореографічної творчості, втілилися кмітливість і гумор українців. Тут є церемонія, що передує самому весіллю, власне весілля і повесільні традиції. До обрядових дій, що передують весіллю, відно­сяться: сватання-заручини, оглядини, коли знайом­ляться батьки юнака і дівчини, дівич-вечір, на який сходяться подруги засватаної дівчини й виготовляють весільну атрибутику (у сучасному житті - просто ве­село проводять вечір або відвідують дискотеку). Кульмінацією обрядових дій є весілля - це урочис­тий приїзд молодого до молодої, вінчання (у давнину воно було офіційною формою узаконення шлюбу в церкві - ни­ні таку форму поєднують з реєстрацією в Палаці одружен­ня), частування гостей, рідних короваєм, розваги, веселощі і нарешті від'їзд із приданим молодої до оселі молодого та перша шлюбна ніч. Залежно від регіону кількість таких дійств була різною, кожне з них мало своє символічне призначення, де органічно поєднувалися побутово-ігрові сцени, діа­логи й пісні. Практично всі присутні були і спостеріга­чами, і учасниками, виконуючи свої ролі у чіткій послі­довності й без будь-якого режисера. Загалом весілля в Україні тривало сім днів. У біль­шості регіонів його розпочинали в п'ятницю, коли пекли коровай, запрошували гостей. У Західній Україні весілля часто починали в понеділок. Про тривалість весілля по днях тижня мовиться у весільній гуцульській пісні: В понеділок вінки виють. Бо сі зачинає, А в вівторок йдуть до шлюбу, Бо то так сі має. А в середу завивають Молодицю з дівки. А в четвер сі посходили Свати на горілку. У п'ятницю колачини, Молоду дарують. А в суботу п'ють, співають, Буяють, танцюють. У неділю ще сі сходід, Миски розбирають. В понеділок ще сі сходід, Тиждень відбувають Багато в чому весільна обрядовість відбиває зви­чаї первіснообщинного ладу на стадії матріархату. Це знаходить відображення у тому, що переважна біль­шість весільних пісень звернена до матері і прославляє її. Від матері і брата, згідно з обрядовістю, залежить доля нареченої. Усіма справами на весіллі керує мати: вона випроводжає дітей запрошувати гостей на весілля, вона зустрічає молодих на порозі з хлібом-сіллю, при­ймає всі почесті від нареченого та його родини. Весільна обрядовість зберегла пережитки родово­го ладу. Весілля - це суспільний акт, і до нього причет­на вся родина, особливо при випічці короваю, плетінні вінків, посаді тощо. Традиційне вкраїнське весілля захоплювало ху­дожнім багатством й поетичним різнобарв'ям багатьох іноземних мандрівників та дослідників, котрі відзнача­ли, що ця народна драма за сюжетною канвою не має рівних серед європейських народів. Українські весільні пі­сні просякнуті поетичністю і складністю давніх жанрів фольклору, в них знайшли відображення нашарування багатьох епох, втілені морально-етичні ідеали народу, людська мудрість, багатство життєвого досвіду, відго­мін труднощів, які чекають молоду родину. Весілля - це свого роду сцена родинно-побуто­вого життя, в якому закладено здорові начала, оспіву­ються найкращі людські риси. А ось так святкують весілля у нас на Білогірщині. День перший. Субота Починалося весілля у суботу. Називався цей день «Коровай», тобто випікали коровай – святиню весілля. Цього дня молода з дружками йшла по селу просити на весілля. На голові у молодої вінок і багато різнокольорових стрічок. Молодий зі сватами теж йде по селу просити на весілля. І якщо молоді з одного села, вони стараються не зустрітися і взагалі в суботу молодий неповинен був бачитися з молодою, щоб їм везло в усьому (прикмета). Молоді ходили майже в кожну хату, промовляючи такі слова: Прошу благословенства. Хатні: «Нехай Бог Благословить». Просили тато, мама і я прошу на хліб, на сіль, на коровай і на весілля. Дякуємо, прийдемо. Молода цілувалася зі всіма хатніми і виходила з дружками. На запросини молодих ніхто не зважав, бо пізніше приходили свашка і звідти куди заходили вони , просили на весілля, хазяї ішли на нього. А для молодих це був обряд просіння і останній похід по селу дівчини і хлопця. А у хатах молодих кипіла робота: готувались до випікання короваю. Це була дуже відповідальна робота – по короваю відгадувалося все життя майбутньої сім’ї. Отож старалися щоб він був не підгорілий, не порепаний, а головне, щоб у ньому не запала середина – (дуже погана прикмета). Я вже згадувала про свашок. Це були дві порядні жінки, щоб вони були нерозведені (до речі розведені і вдови на коровай не йдуть, хіба що самі рідні, але у виробленні короваю ніякої участі брати не повинні), гарні молоді господині. Вранці вони брали участь у виробленні короваю, пізніше вимішували тісто і йшли на село просити коровайниць. Було заведено, що на коровай чоловіки мало йшли, тільки близькі рідні – брат, дядько, швагро, батьки хрещені. В хаті гамір, весело, чекають свашок. І ось вони на порозі. Зразу присутні зустрічають їх піснею: А чи добре ви ходили, Чи багато на просили До нашої хати Коровай виробляти? А чи всіх ви попросили. Щоб короваєць зробили Нашій панні молоденькій (Ім′я) гарненькій? Свашки: Усі хати обходили Коровайниць напросили Тільки тії минали, Де собаки не пускали. На цей день у кожному подвір'ї собака мав бути прив'язаний і відведений подалі від хатніх дверей. Коровайниці: У віконечку сиділа, У віконечко гляділа, Чи прийдуть просити Короваю робити. Коровайниці беруть тісто зі столу і ставлять його на лаву. Ті, що мають виробляти коровай – 8-10 коровайниць (обов’язково пара), стають круг столу. Скажіть, ну чим не весільні дружки - свашки?! Стільки весільних та інших обрядових пісень, як вони нині, мабуть, ніхто з молодих жінок не знає! А Валентина СОШЕЧКО і Віра БИЦЬ, культурно-освітні працівники і активні учасниці художньої самодіяльності із Лепесівки, знають їх, вміють їх співати, використовують народне пісенно-обрядове надбання у своїй повсякденній творчій роботі. Мати бере кусок полотна, або білу дзеркальну хустину, підходить до тіста, тричі хреститься сама та тричі хрестить тісто, кладе полотно поверх тіста тричі приказуючи: „Господи, благослови! ” і скільки візьме цією хусткою тіста, кладе його на стіл. Це і буде основа короваю. Тим часом коровайниці співають, повторюючи тричі: Благослови, боже, І батько, і мати Своєму дитяті Коровай зібгати. Тоді ті, що круг столу, коровайниці вимішують те тісто (основу), передаючи з рук в руки за сходом сонця Співають всі: Ой колесом, колесом Сонечко в гору йде. А в нашої (ім'я молодої) Рай на столі сяє Ой (ім'я) молодесенька Хто ж тобі цей рай дав? Ой дав мені Господь Бог, Ще й матінка рідная Я в Господа заслужила А в матінки заробила. Цю пісню повторюють декілька разів, аж доки це тісто не покладуть у форму – залізну, круглу велику посудину. А далі самі коровайниці брали тісто із ночов, вимішували його і робили всякі прикраси на коровай: голуби, квіти, слідкуючи, щоб все було по парі. А тим часом і ті, що виробляють і ті, що спостерігають співають: Просимо у бога, Щоб коровай вдався Високий, пухкенький І як сонечко сміявся. Ніхто не вгадає, Що в нашому короваї З трьох млинів мукиця, З трьох криниць водиця, Із Крем'янця яйця До нашого коровайця. На коровай ішла То коробку яєць несла А зустріли мене хлопці, Та побили яйця в коробці, Що я буду бідна робити, Чим я буду коровай мастити? Коли закінчували виробляти, сиділи співали різних весільних пісень, чекаючи, щоб коровай висходив. Коровай висходив. Свашки били яйця і змащували його. Всі співали: Приїхали купчики до мене, Купувати півника у мене. А я того півника не продам, Бо мій півник – господар По смітті ходить, Громаду водить І додому курочок приводить. Ой, додому, курочки, додому, Не несіть яєчок нікому. Бо нам яєчок потрібно. Щоб був коровай як срібло. Коровай час ставити в піч: Наша піч регоче, Короваю хоче, А припічок усміхається, Короваю дожидається. Зверталися до дружби. (Дружба-рідний дядько молодої, або старший брат). Співали: Ой, помела, дружбонько, помела. Щоби твоя бородонька не мела. Як не будеш помела шукати, То будеш піч бородою вимітати. Помело - це довга палка, в кінці якої прикріплена щітка, зроблена з соломи. Дружба, танцюючи, вносить помело і допомагає господині, яка натоплює вимітати піч. Ой, лопати, дружбонько, лопати, Бо будемо коровай сажати. Дружба подає і лопату - пристрій для сажання в піч хліба, короваю. Одні сажають, інші танцюють, співаючи: Дай то, Боже, в добрий час. Як у людей, так і в нас. У щасливу годину звеселити родину, Звеселити увесь рід Батька й матір – наперід. Цю пісню повторювали декілька разів, танцюючи з дружбою, в якого в руках лопата й помело. Співали: Летіла сорока, чорная, білобока Крильцями тріпнула, хвостиком махнула, А очима засвітила, - Коровай нам загнітила. Коровай в печі, а господарі тим часом накривають на столи. З дружками заходить молода (вона не присутня при виробленні короваю).Всіх запрошують до вечері. Дехто сів за стіл, а найспритніші танцюють і співають. (Молода і молодий на своєму весіллі не співали, щоб не плакати по весіллі). А хто всадив коровай, Той буде виймати – Ми не будем нікого наймати. Я додому не піду, Богу помолюся. Під припічком постелюся Й короваю діждуся. Господарі частують гостей. Всі сидять за столом до тих пір, доки старша господиня не оголосить, що коровай спікся і пора виймати. Всі встають – вітають коровай. Свашки на великому дерев'яному кругові виносять коровай.. Всі стоячи, співають: Дякуємо Богу, Що коровай удався: Високий, пухкенький. Гарний та рум'яний, Запашний, духмяний. Свашки та дружби, тримаючи коровай високо над головами, тричі обходять по кімнаті і ставлять його на середину столу. Підходить молода, тричі цілує коровай і кладе на нього вінок з барвінку і калини. Деякі коровайниці дякують господарям і йдуть додому, а деякі танцюють і до самого ранку, адже музика грає цілу ніч. (Частіше наймали музики: одна скрипка і барабан – весілля, гратиме інша музика). Я пропустила одну суттєву деталь: на коровай ніхто не йшов упорожні - несли в мисках, тарілках борошно і яйця. день другий. неділя Опівдні сходяться гості. Дружки прибирають молоду. В косу їй заплітають червону стрічку. Молода одягає білу сукню і разом з декількома дружками йде в іншу хату (до сусідів) «ховатися». Решта дружок сідають за стіл. А така молода на Західній Україні На вулиці чути музику, спів, гамір. Це молодий зі своїми сватами, світилками, рідними (гостями) іде до молодої. Дружба молодого поперед усіх несе вільце – символ весілля (Вільце – це велика соснова гілка, прибрана квітами, стрічками. Вона нижнім кінцем простромлена у велику спечену у своїй печі хлібину). Молодого під руки ведуть світилки. (Світилки – це рідні, подруги молодого; дружки – молодої; свати – хлопці, друзі та рідні молодого). Підходячи до подвір'я молодої співають: Не лякайся, свахо, Не багато нас іде. Тридцятеро троє На подвір'я твоє. В цей час батьки молодої з хлібом-сіллю на вишитих рушниках виходять вітати зятя. Зять не кланяється до тих пір, доки не переспівають: Його рідня: На добридень тому. Хто є в цьому дому. Старому й малому, Богові святому. Її рідня: Здоровенькі були, Що на день добрий дали. Старому й малому, Богові святому. Знову ж повторюють і ті, і ті теж саме, лише за третім разом його рідня: На добридень, мати, Чи заметені хати. Чи застелені столи Для нашого молодого? Її рідня: Прошу зятя до хати, В нас заметені хати, В нас, застелені столи Для вашого молодого. В цей час молодий кланяється батькам, цілує хліб і руки батькам. Батьки повертаються і тоді ведуть всіх до хати. Найстарший сваточку, Падай най шапочку, Ми пришиєм квіточку І шовкову стрічечку. Старший сват подає дружкам шапочку молодого, ті пришивають до неї квітку і шапки не віддають, доки ті не дадуть за неї викуп. Торгуються, але врешті-решт доходять згоди. Молодого в цей час в цій кімнаті немає. Його гості: Найстарший сваточку, Веди нам дівочку. Будем її прибирати Тай до шлюбу виряджати. Свати і музики ідуть «шукати» молоду. Там сватам теж треба дати викуп за неї. Два свати, переплітаючи свої руки садовлять молоду на них і несуть до батьківської хати. Музики з ними . Принісши в хату молоду, гості зразу ж співають: Подай, мати, стільця. До стільця – гребінця, До гребінця – подушку, Посадити молодушку. Мати вносить стільця і подушку, на що і садовить свою дочку. Подай, мати, масла, Бо я тобі коровицю пасла. Від роси до роси Подай масла на коси. Мати вносить масло і свячену воду, кропить голову дочці і злегка мастить маслом Просим брата до хати – Сестрі косу розплітати Як я в косі ходила, То я брата не просила. А тепер - прошу Розплети сестрі косу. Заходить брат (обов'язково неодружений хлопець). Якщо нема рідного, то двоюрідний і т. д. розплітає сестрі косу. А брат косу розплітає, Сестрі доленьки бажає. Сестрі доленьки бажає, Сестра сльози проливає. Мати і дочка (та й інші) плачуть. Брат розплів косу і стрічку, не оглядаючись, кидає позад себе. Кожна дівчина старається спіймати стрічку. (Скоро вийде заміж і добра прикмета). Піди, мати, в комору, Принеси дочці корону Поклади їй на голівоньку Й проведи до Божого дому. Піди, матінко, в садочок Принеси дочці віночок, Покоти через дорогу Й положи дочці на голову. Мати з комори несе корону і велен. (Корону – біла або блідо-рожева стрічка, посередині зв'язана маленьким бантиком, вона кладеться на голову під велян). До речі, корона клалася на голову лише один раз в житті на відміну від веляна (якщо виходила заміж вдруге або інші ситуації – велян надівали, але без корони). Мати кладе дочці на голову, а дружки починають ним прикрашати голову молодої, а мати цим часом стає навколішки перед своєю дочкою, цілує її, обидві плачуть. Мати дочку доглядала В Бога долю виблагала, І корону, і вінок На голівоньку поклала. Коли молоду прибирали, до неї підходить молодий, цілує її і підводить зі стільця. Дружки обом молодятам прикліплюють на груди квітку і стрічку. В цей час хлопці і дівчата чатують, щоб вихопити ту подушку, на якій сиділа молода. І коли вже вона дісталася хлопцям, то ті так танцювали з нею, що пір'я розліталось по всьму подвір'ю. Мати полотно білила, Дочці дорогу стелила Від свого двору До Божого храму. Мати дочку поучала, Як до шлюбу виряджала. Ой, будь, доню, покірненька, Людям й Богу похиленька. Усе село обходила, Ніде слізки не зронила. А як прийшла на батьків двір Стала й гірко заплакала. Ой , дворе, дворе мій. Чи я тобі надокучила? Не так тому дворонькові, Як рідному батенькові. Хліба –солі не переїла, Сукеночок не доходила. А цим часом мати лаштує все необхідне, аби випроводжати дітей до шлюбу. Стелять рядно, на ньому на коліна стають молоді і батьки благословляють їх. Дають обом в руки ікони на вишитих рушниках. Два свати беруть під руки молоду, світилки-молодого, виходять з хати. Мати посіває житом їм вслід, приказуючи: «Господи, благослови! Господи, благослови! ». Пішли. Музики грають, гості співають, танцюють дорогою. Тут не тільки запрошені, тут усе село зібралося, бо ж у селі так годилося: в одного радість – усім радість, в одного горе – усім горе. Дорогою співають: Ой, сосонко, літом й зимою зелена, Наша дівка була в п’ятницю весела, А в суботу русую косу чесала, А в неділю йшла до шлюбу плакала. Ой, невіддай, моя матінко, від себе, Нехай схожу рутв’яний вінок у тебе. Не один ти, моя донечко, соходила, Не раз, не два, добрими людьми згордувала. А тепер ти, моя донечко, не сходиш, А тепер ти добрими людьми не згордиш… А коли повертаються, від шлюбу, співи і танці дорогою ще посилюються. Молоді ідуть уже в парі. Помаленько йдіте Порохом не метіте. Щоб наша пара Прохом не припала. Прийшовшина подвір’я, пританцьовуючи, співає її рідня. Що хотіли, те зробили – З муки паляницю, Що хотіли, те й зробили – З дівки молодицю Його рідня: Що хотіли, те й зробили – Із мукиці хліба. Що хотіли, те й зробили – Із парубка діда. Знову батьки з хлібом – сіллю вітають своїх дітей, гостей, запрошують до хати. Музики грають вальс для молодих. Молоді танцюють і батьки запрошують гостей за столи. Ой, дружбоньку, дядьку, Виводь нам порядки – Веди нас до хати, За стіл вечеряти. Дружба подає хустинку молодим, тримаючись за другий кінець хустинки, заводить молодих за стіл. Всі сідають і починається весільна вечеря. Але співухи не затихають: У лісі доріженька, А з лісу – стженька. Ой, у лісі на горісі Там щебече соловейко Вчеряти веслнько. Тут же, за кожною піснею, свати гукають: гоп – гоп – гоп. А на дворі чорная хмара, А за столом сидить пара Обоє гарнесенькі, Як та рожа, повнесенькі. Ой,що ж то за доріженька – Від столу до поріженька. То невістка наша Ту доріжку топтала Своїх гостей частувала. Мілка капуста, мілка – Сікла капусту, дівка. Сікла вона, шаткувала. Своїх гостей виглядала, Із суботи на неділю. Вона мала всю надію (Звичайно, співалися пісні на різні теми. Я описую суто весільні). Гарная господиня. Що нам страву зварила. То нехай вона прийде, Знами покуштує. Чи добрая страва, А чи буде її слава? Цю пісню повторюють, доки не прийде старша господиня. Вона приходить з великою дерев'яною ложкою, туди їй набирають всякої страви, наливши ще й горілки. Вона, пританцьовуючи, їсть це. А всі: «Слава господині, слава, слава!». Гості молодого: До нас, невісточко, до нас – Буде тобі добре у нас. Ринвою вода тече, Сонечка хлібець пече, Вітрець повіває, Молодої: До нас, зятю, до нас, Буде тобі добре у нас. Ти не бедеш жита молотити. Ти не будеш води носити, Теща буде все робити, А ти будеш дочку любити. Якщо ж свати потомилися, або лінуються гопкати, тоді гості співають: Нема свата вдома Десь поїхав до Вільвова, Штани продавати Гопкання викупляти. Щоб захистити сватів, світилки: Наш сваточок, як паночок, В нього очі, як терночок, В нього брови, як шнурочок, Наш сваточок, як паночок. Тоді починається «війна» між дружками і світилками Дружки: Їли світилки, їли, Чорного бика з’їли, Чорного рогатого, Рогатого, патлатого. Світилки: Перша дружка, як дружка, Друга, як пампушка, Третя, як починок, А четверта, як підсвинок. Щоб розрядити обстановку, гості співають молодим: Як у вас, так і в нас – На городі моркву. Як у вас, так і в нас Цілуються «горька». Всі, плескаючи в долоні, гукають: «Гірка, гірка!». Коли молоді не цілуються тоді: Було тобі неженитися, Було тобі волочитися. Було тобі жінки не мати, Як не вмієш поцілувати. Цю пісню співають до тих пір, доки молоді не поцілуються, тоді всі: «Солодка, солодка!». Рідні молодої: Ой, зятю, мій зятю, хороший, Закопані під грушею гроші. Як ти будеш дочку любити, Будеш тії гроші лічити. Ой, чоботи, чоботи ви мої, Наробили клопотів ви мені. А за тії чоботи, що зять дав, Він за тії чоботи дочку взяв. Весілля у молодої підходить до завершення. Розпочинається обряд «перепивання» (дарування молодим). Перепивання (воно і нині так в селі називається), тому, що ті, хто дарує, п’ють горілку з молодими. Молоді не виходять із – за столу, встають, їм старший сват наливає в келихи горілки. Підходять з подарунками, наливають, теж горілку, чокаються з молодими бажаючи їм щастя і випивають, отож – перепивають. Раніше всіх підходили батьки, брати, сестри, рідні і т. д. На протязі всього перепою весь час співають: Ой, батечку, до перепою – Перепивай щастя й долю. Перепиваю, що маю, Щастя й долю не вгадай. Бо й назначена доля Та й від Господа Бога. І так співають матері, сестрі, брату і т. д. Закінчився перепій. Час роздавати коровай. Протягом всього весілля коровай на вишитому рушнику лежить перед молодими. Оперезавшись вишитим рушником та перевеслом з жита, до короваю підходить дружба. Йому співають: Наш дружбонька вбрався – Сім літ не вмивався, А восьмого року Пішов до потоку. Перевеслом вперезався До короваю взявся, Просять мене до короваю – А я ножика не маю. Біжи, біжи, вороний коню, Та й по ножиках додому. Середину короваю дружба вирізає і віддає молодим. Підходить 2-4 свати з тарілками. Дружба ріже коровай, кладе на ці тарілочки і каже сватам, кому давати коровай. Тоді свати беруть тарілочки з короваєм, танцюють (музики весь час грають), приспівуючи: «Гоп – гоп - гоп. Від пана молодого, від пані молодої дарується коровай батькам молодої». А другий: «Сестрі молодої» і т. д. Спідня частина короваю залишається – «підошва». Музики виграють, а дружба довгий час танцює з підошвою і віддає її музикантам, вклоняючиь всім. Час виряджати дочку до свекрухи. Мати і дочка плачуть. Мати накидає на плечі велику білу (в квіти) хустку, поверх перев’язувачи червоною стрічкою. Молодого рідня: Як маєте виряджати – виряджайте, Як маєте що давати – то давайте, Бо підемо до дому, Не подякуємо нікому. (Мається на увазі: виряджати дочку до свикрухи та давати придане). Мати дочку виряджала. Добрим словом научала. Будь же дочко, послушная. Будь же, дочко, покірная. Уставай, дочко, раненько. Пороби усе швиденько Хай свекруха тобі, доню, Буде матір’ю рідною. Як будеш усім годити, То не будуть тебе бити. Не плач, доню, витирайся. Зі свого дому забирайся. Іди, доню, помолися, Свому дому помолися, Своїй хаті і світлиці – Батьку, матері й сестриці Батьку, матері і роду Бо ти йдеш на віки з дому. З комори мати виносить подушки, зав’язані в рядно, кладе на ліжко. Молодший брат чи сестра на подушках і «продає» їх. «Викупляє» старший сват. Викупивши, бере на плечі і виходить з хати. Щіпай, мати, рожу, Знімай Матір Божу – Давай доньці в руки, Випроводжай до свекрухи. Мати знімає із стіни ікони, дає в руки доньці і зятеві на вишитих рушниках, а під руки (під пахву) дає по калачу, перев’язаному червоною стрічкою. На долівку стелять рядно, молоді стають на коліна, тричі кланяючись батькам і всім присутнім. Дочка прощається з батьками, рідними, зі своєю хатою. На добраніч, моя мамцю, Бо вже ж бо я йду. Не оставляй вечероньки, Боя н прийду. Занеси ту вечероньку на сусіди, Бо я іду до свикрухи назавсіди. Занеси ту вечероньку до ріки, Бо я іду до свекрухи на віки. Цю пісню співають, поки молоді не вийдуть з хати. (Потрібно було поспішати, щоб ще в неділю вирядити до свекрухи, адже понеділок вважався важким днем). Мати вслід посівала житом, повторюючи: «Господи, благослови! Господи, благослови!». А в молодого вже продовжувалось весілля пізно вночі. Бо ж ще матері молодої потрібно було зібрати перизву і йти до зятя. ^ 1.3. Поховальна обрядовість Ознакою культури українців завжди було і залишається шанобливе ставлення до могил і кладовищ. Це можна спостеріга­ти у багатьох містах і селах, де місця поховання дбайли­во доглядають, обсаджують деревами й квітами. «Похоронні обряди українського народу є сукуп­ністю багатьох явищ, які, з одного боку, заховуються в похоронних звичаях українського народу з надзви­чайно давніх часів. А з другого, - заявилися у похорон­ному обряді у відносно пізніші часи, часи історичні, під християнськими і іншими культурними вплива­ми, котрі позначаються і відбиваються на українсь­кому похоронному обряді і до наших днів». Поховальна обрядовість - система дій, спрямова­них на допомогу родині небіжчика в його похороні, шанування померлого та прилучення до культу предків. Смерть завжди сприймалася людьми як велике горе, і в той же час вони розуміли її неминучість. Став­лення до смерті було неоднозначним, відбиваючись і на поховальних обрядах. За народними світоглядними уявленнями, людина мала три субстанції: тіло, душу та дух. Смерть означала відторгнення од тіла як душі, так і духу. Але якщо душа покидала тіло назавжди, то дух нібито міг повернутися до тіла, що вважалося не­природним. Виходячи з цього, визначалися усі дії ритуалу поховання померлого. Вони, насамперед, були спрямо­вані на успішний перехід душі небіжчика у світ предків. Тому поховальні обряди складаються з двох основних частин: похорону і поминок.

Схожі:

	План заходів щодо відзначення Учителі української мови та літератури Шаповал І.І. (класний керівник 6-а класу), Закутна В. М. (класний керівник 8-а класу)		Авторський колектив: Керівник проекту Кучер Вікторія Володимирівна,... Діти різного віку – від 1 (5) до 7 (11) класу та їхні вчителі – колектив однодумців, які палко закохані в рідну мову І дарують від...
	Диплом І ступеня нагороджені: Відділення літературознавства, фольклористики... «Українська література» Галашевський Євген Ігорович, учень 10 класу Чорноострівського навчально-виховного комплексу (науковий керівник...		Вчителька укр мови Підлісна Б. В Могутній І широкий Дніпре! Колиска історичних подій, легендарне минуле українського народу, його святиня!
	Робота Упорядник: Немирович Т. М. вчителька української мови Квітневської зош І-ІІІ ступенів		Т. М. Немирович Дидактичний матеріал для поглибленого вивчення української мови у 8 класі Упорядник: Немирович Т. М. вчителька української мови Квітневської зош І-ІІІ ступенів
	Одеської обласної державної адміністрації Одеський обласний інститут... Збірник завдань з української мови та літератури для інтелектуальних змагань старшокласників		Обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Відділ української... Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує цілу низку функцій, життєво важливих
	Методичні рекомендації щодо викладання української мови І літератури У межах реалізації Державного стандарту в наступному навчальному році вчителі-мовознавці продовжують формувати в учнів основної та...		Відділ освіти Миронівської райдержадміністрації Районний методичний... Сувенір – подарунок на згадку або річ, пов’язана зі спогадами. Сувенір на згадку – зазвичай про якусь подію або подорож. З розвитком...