Статья [на укр яз.] – MedvedevaMA10 role doc




Скачати 188.12 Kb.
НазваСтатья [на укр яз.] – MedvedevaMA10 role doc
Дата конвертації03.11.2013
Розмір188.12 Kb.
ТипСтатья
uchni.com.ua > Туризм > Статья
Роль специальных принципов международного права окружающей среды в обеспечении реализации его норм = Роль спеціальних принципів міжнародного права навколишнього середовища у забезпеченні реалізації його норм / Медведева М.А. // Международное право и международные отношения: ХХІ век (В честь 70-летия В.Н. Хонина) / под. ред. проф. А.В. Задорожнего. К.: Фенікс, 2013. С. 54-64; Источник: страница МИРмпОС http://mield.narod.ru/ [разрешение на размещение Вт., 22 октября 2013, 0:51 +03:00] статья [на укр. яз.] – MedvedevaMA10_role.doc – 103 КБ.
Медведєва М.О.

Роль спеціальних принципів міжнародного права

навколишнього середовища у забезпеченні реалізації його норм
Принципові засади міжнародного права навколишнього середовища (далі – МПНС) у комплексному вигляді не сформульовані і можуть бути виявлені за допомогою аналізу значної кількості природоохоронних договорів та інших актів нормоутворюючого характеру [1, c. 599], а також міжнародної судової практики. Те, що на сьогодні відсутній єдиний юридично обов’язковий акт, який би містив всеосяжну кодифікацію принципів МПНС, не означає, що такі принципи відсутні. Принципи МПНС, що містяться в рекомендаційних документах, якими є Декларація Ріо, Стокгольмська декларація, Йоганнесбурзька декларація, Всесвітня хартія природи, Всесвітня стратегія охорони природи, Міжнародний пакт з навколишнього середовища та розвитку, згодом знаходять своє відображення в універсальних або регіональних природоохоронних угодах, юридично обов’язкових актах міжнародних організацій, закріплюються в національному законодавстві, а деякі з них стають звичаєвими нормами міжнародного права, що підтверджується в рішеннях міжнародних судових та арбітражних органів і доктринальних поглядах авторитетних вчених у досліджуваній галузі. Принципи МПНС – явище порівняно нове з огляду на те, що сама галузь зародилася не так давно. Практика держав і міжнародних установ, на жаль, не вирізняється одноманітністю й сталістю, щоб можна було з цілковитою впевненістю говорити про чітку сформовану систему принципів МПНС. Поведінка і позиція держав щодо констатації існування того чи іншого принципу досить обережні, тому що пов’язані з темою відповідальності і компенсації за збиток. Критерієм для встановлення принципу є джерела міжнародного права, в яких цей принцип повинен бути чітко сформульований і визнаний державами як імперативна норма, а не як рекомендація чи побажання, а додатковим підтвердженням існування того чи іншого принципу може бути його визнання в міжнародних судових або арбітражних рішеннях [2, c. 515–516]. Як справедливо стверджує Н. О. Соколова, «щоб та чи інша норма розглядалася як спеціальний принцип МПНС, вона повинна визначати його зміст, мати істотне, основоположне значення для регулювання відносин у сфері охорони навколишнього середовища, знаходити постійне застосування в практиці держав, у тому числі при вирішенні спорів, міститися не лише в преамбулі, але й в основному тексті договору, розглядатися доктриною як повноцінна міжнародно-правова норма» [3, c. 97]. На нашу думку, на «звання» принципу МПНС можуть претендувати: принцип невід’ємного суверенітету над природними ресурсами, принцип незаподіяння шкоди навколишньому середовищу інших держав і районів, що перебувають за межами національної юрисдикції, принцип попередньої оцінки впливу на природне середовище, принцип обміну інформацією та консультацій у сфері навколишнього середовища. Принцип перестороги, принцип спільної, але диференційованої відповідальності держав, принцип сталого розвитку, принцип «забруднювач платить» є принципами, які перебувають у стані формування.

Реалізація будь-якого принципу МПНС залежить від низки факторів, серед яких виділимо: 1) зміст принципу – наскільки явно і чітко він формулює права і обов’язки держав незалежно від форми вираження – договірної чи звичаєвої; 2) механізм імплементації – які засоби та інструменти використовуються для впровадження принципу в життя, наскільки однозначно окреслений момент, з якого принцип вступає в дію; 3) сфера дії – стосується принцип виключно транскордонної діяльності, районів за межами національної юрисдикції чи також поширює свою дію на територію в межах державних кордонів, всередині держави; 4) статус принципу – наскільки він застосовується в міжнародній договірній та судовій практиці, а також у національному законодавстві держав та рішеннях національних судів; який стан сучасної доктрини щодо визнання за принципом статусу принципу міжнародного права, галузевого міжнародно-правового принципу, загального принципу права або лише процедурного зобов’язання чи технічного прийому, який використовується для реалізації інших принципів та норм МПНС. Проаналізуємо застосування перелічених вище принципів відповідно до цих критеріїв.

Спільний для міжнародного економічного права та МПНС принцип невід’ємного суверенітету над природними ресурсами сьогодні неможливо реалізувати без іншого принципу МПНС – принципу незаподіяння шкоди навколишньому середовищу інших держав і районів, що перебувають за межами національної юрисдикції. Обидва принципи доповнюють і обмежують один одного: перший принцип обмежується другим у тому сенсі, що право держави на експлуатацію природних ресурсів не є абсолютним і має здійснюватися з урахуванням прав та інтересів інших держав і всього світового співтовариства у сфері використання та охорони природних ресурсів. Найбільшого обмеження принцип суверенітету дістав з розвитком міжнародно-правового режиму природних ресурсів спільного використання і, зокрема, зі створенням та функціонуванням різноманітних охоронюваних територій. Здійснення суверенітету над природними ресурсами означає не стільки право виключати інших (так зване jus axcludendi alios), скільки розвиток зобов’язання «співробітничати для благополуччя міжнародного співтовариства в цілому» [4, c. 14]. Принцип незаподіяння шкоди навколишньому середовищу районів, що перебувають за межами національної юрисдикції, вніс відповідні обмеження у традиційні свободи користування міжнародними територіями: водами Світового океану – МПНС встановило суттєві обмеження на експлуатацію морських живих ресурсів у відкритому морі; космічним простором – основні угоди щодо космосу містять низку природоохоронних настанов. Цей принцип також визначив критерії обмеження та умови правомірності антропогенної діяльності в просторах, які належать до спільної спадщини людства, – в Антарктиці, на Місяці і небесних тілах, Міжнародному районі морського дна. Принцип невід’ємного суверенітету над природними ресурсами і принцип не заподіяння шкоди навколишньому середовищу знайшли своє застосування у міжнародній судовій практиці (наприклад, у рішенні Постійної палати міжнародного правосуддя у справі про відведення вод річки Маас 1937 р., арбітражного трибуналу у справі про плавильний завод у Трейлі 1941 р., у справі про озеро Лану 1957 р.), більше того, вони визнаються нормами звичаєвого міжнародного права. Водночас існують певні складнощі в реалізації принципу незаподіяння шкоди довкіллю інших держав у абсолютній, найбільш широкій його формі: загальна заборона спричиняти транскордонну шкоду є неприйнятною, оскільки здатна вразити найбільш слабкі економіки в непропорційний спосіб [5, c. 582].

Принципи обміну інформацією та консультацій у сфері навколишнього середовища знайшли достатньо широку підтримку в міжнародній договірній (наприклад, ст. 3–5 Конвенції про транскордонне забруднення повітря) та судовій практиці (рішення арбітражного трибуналу у справі про озеро Лану 1957 р., рішення МС ООН у справах про розмежування юрисдикції у сфері рибальства 1974 р. і 1998 р., рішення відповідних міжнародних судових установ у справі про завод з виробництва оксидного палива). Особливості їхньої реалізації полягають у продовжуваному характері зобов’язання держав. У коментарі Комісії міжнародного права до статті 12 щодо обміну інформацією Проекту статей про попередження транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності 2001 р. зазначається, що обов’язок попередження, який ґрунтується на концепції належної обачності, – це не одномоментне зусилля, а низка продовжуваних зусиль, які починаються з моменту підготовки діяльності та тривають увесь період її реалізації [6, c. 165]. Неналежне виконання державами своїх зобов’язань з обміну інформацією, консультацій та проведення переговорів є свідченням недотримання ними принципу незаподіяння шкоди навколишньому середовищу інших держав і районів, що перебувають за межами національної юрисдикції. Зазначені принципи разом із принципом оцінки впливу на навколишнє середовище – це ланки одного процесу, який дає змогу забезпечити реалізацію принципу незаподіяння шкоди довкіллю. Держави повинні вступати в консультації для досягнення прийнятного рішення стосовно заходів, яких слід вжити з метою попередження значної транскордонної шкоди, на основі справедливого балансування і зважування інтересів зацікавлених держав, однак жоден міжнародно-правовий документ не дає однозначної відповіді на запитання, чи має право держава походження продовжувати діяльність, яка, незважаючи на всі виконані заходи попередження, виконання обов’язку з обміну інформацією, консультацій та переговорів, все-таки спричинить значний транскордонний негативний вплив на території іншої держави.

Принцип попередньої оцінки впливу на природне середовище довший час вважався в доктрині «прийомом юридичної техніки», «механізмом управління та дотримання» [7, c. 799]. Однак, судячи зі значної кількості міжнародних угод, які закріплюють вимогу проводити таку оцінку, а також відповідних рішень міжнародних судових і арбітражних установ (рішення Міжнародного трибуналу з морського права у справі про завод із виробництва оксидного палива 2001 р., Суду ЄС у цій же справі 2006 р., МС ООН у справі Габчиково-Надьмарош 1997 р. та про целюлозні заводи на річці Уругвай 2010 р.), ми доходимо висновку про існування принципу МПНС. Важливим елементом принципу, який забезпечує його реалізацію, є залучення громадськості до процесу оцінювання впливу на довкілля як держави походження відповідної діяльності, так і держави, на якій позначилася ця діяльність. Необхідною передумовою реалізації принципу є також зобов’язання держав проводити постпроектний моніторинг певної небезпечної діяльності з метою її можливого коригування. Відомий дослідник зазначеного принципу Н. Крейк у своїй монографії стверджує, що оцінка впливу на навколишнє середовище забезпечує процес реалізації МПНС шляхом інтегрування міжнародних природоохоронних норм у процес ухвалення рішень; а сама процедура оцінювання впливу сприяє імплементації абстрактних принципів [8, c. 12], наприклад, сталого розвитку. Однак у процесі реалізації принципу виникають деякі питання: якими є критерії визначення «значного шкідливого впливу», який може чинити та чи інша діяльність (ст. 2 Конвенції Еспо), що вимагають проведення оцінки; якою буде відповідальність держави походження небезпечної діяльності у випадку неврахування нею «в остаточному рішенні про заплановану діяльність» результатів оцінювання (ст. 6 Конвенції Еспо). Оцінка впливу на навколишнє середовище стосується як вимог національного законодавства, так і вимог природоохоронних конвенцій, які закріплюють відповідні зобов’язання держав, тому необхідно мати на увазі, що процес реалізації зазначеного принципу охоплює як внутрішньодержавні, так і міжнародні процеси у їх тісному взаємозв’язку. Сприйняття міжнародним правом вимог здійснювати попередню оцінку впливу небезпечної діяльності на довкілля всередині держави і поширення її дії в транскордонному контексті завдячує принципам недискримінації, обов’язку попереджувати транскордонну шкоду та принципу співробітництва між державами з метою збереження навколишнього середовища [8, c. 23–24]. Подальше застосування оцінки впливу в міжнародному аспекті неможливе без відповідних інструментів, передбачених національним правопорядком, а ефективна її реалізація неможлива без відповідної гармонізації національних правил різних держав. При цьому не слід забувати, що процес оцінювання впливу на національному рівні, на рівні міждержавних відносин у транскордонному аспекті, оцінка впливу для міжнародних територій (Антарктика, води Світового океану і його дно), а також у діяльності міжнародних банків має свої відмінності та особливості. Так, вимоги здійснювати оцінку впливу на навколишнє середовище ще з 1980-х років застосовується у практиці міжнародних валютно-фінансових організацій, проекти яких можуть значною мірою негативно вплинути на довкілля приймаючої держави. Наприклад, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку ухвалили спеціальні документи про обов’язкове проведення оцінки транскордонного впливу запланованих проектів. Світовий банк ухвалив у 1999 р. два документи (переглянуті в 2004 р.), які стосуються оцінки впливу на навколишнє середовище (Operation Policy 4.01, Bank Procedures 4.01), недотримання яких може призвести до призупинення або припинення певного проекту. Такі заходи з боку фінансових установ сприяють імплементації міжнародних природоохоронних норм та принципів, зокрема принципу оцінки впливу на довкілля.

Щодо принципу перестороги, принципу спільної, але диференційованої відповідальності держав, принципу сталого розвитку, принципу «забруднювач платить», у доктрині відсутня єдність поглядів щодо їх статусу в МПНС, зокрема і в міжнародному праві загалом.

Суть принципу перестороги можна висловити таким чином: якщо існують підстави вважати, що певна технологія або діяльність може завдати шкоди навколишньому середовищу, і при цьому існує наукова невизначеність щодо природи і розміру такої шкоди, заходи з попередження та відвернення цієї шкоди є необхідними і цілком виправданими [9]. Однією з головних ознак принципу є переміщення тягаря доведення вини з тих, хто стверджує про шкідливість і небезпеку нової технології або діяльності, на тих, хто стверджує про їхню безпеку, тобто фактично на виробників пестицидів, хімікатів, ГМО тощо. У транскордонному контексті це означає зміщення тягаря доведення вини з імпортера/країни імпорту на експортера/країну експорту або походження небезпечного продукту чи технології. Таким чином, принцип перестороги заперечує традиційну максиму «невинний, поки не буде доведено протилежне» і відображає занепокоєння світової спільноти з приводу впровадження новітніх, мало досліджених технологій та продуктів, здатних завдати істотної і незворотної шкоди навколишньому середовищу або його компонентам. Критерії застосування регулятивних і заборонних заходів у разі існування загрози заподіяння шкоди навколишньому середовищу у кожному міжнародно-правовому акті визначено свої [10]. Деякі з міжнародних договорів закріплюють «слабкий» варіант принципу, оскільки його застосування обмежене «загрозою серйозної і незворотної шкоди», а зобов’язання держав залежать від їхніх можливостей та ефективності з точки зору витрат, що значною мірою пом’якшує відповідальність за невиконання таких зобов’язань (Декларація Ріо, Конвенція про біорізноманіття). Інші документи передбачають «сильніший» варіант принципу, оскільки в них йдеться про можливість застосування запобіжних заходів в разі не тільки прямої загрози, а й можливості настання такої загрози, тобто за «можливого несприятливого впливу» (Картахенський протокол з біобезпеки). Умови, за яких застосовується принцип перестороги, – одна із сфер «конфліктності» між Картахенським протоколом і Угодою про застосування санітарних та фітосанітарних заходів 1994 р. Так, стаття 5.7 останньої вимагає, щоб заборонний захід був впроваджений за «недостатності наукового обґрунтування», тоді як ст. 10 і 11 Картахенського протоколу – за «відсутності наукової вірогідності» (визначеності). Різницю між цими двома ситуаціями підкреслив Апеляційний орган СОТ у справі Apples (2003), зазначивши, що застосування статті 5.7 зумовлюється не існуванням наукової невизначеності, а недостатністю наукових доказів [11, c. 67]. Це означає, що згідно з Угодою 1994 р. невизначеність сучасної науки стосовно ризиків будь-якого продукту не може слугувати підставою для введення заборон (наприклад, мораторію) і що існуючого наукового обґрунтування (наявних інформаційних даних) достатньо для того, аби не впроваджувати їх. Згідно ж із Протоколом не лише відсутність наукових даних, а й наукова невизначеність (сумніви науковців щодо безпечності продукту) є підставою для вжиття запобіжних заходів.

У міжнародно-правовій науці актуальним є питання про статус принципу перестороги в системі принципів міжнародного права і МПНС. Погляди вчених різні: принцип називається принципом звичаєвого міжнародного права, принципом звичаєвого МПНС, принципом тільки МПНС, одним з основоположних принципів міжнародного права, загальним принципом права або просто підходом. Міжнародна судова практика також не дає однозначної відповіді з цього приводу. Критики принципу перестороги застерігають про його «ненауковість», оскільки під час його застосування бракує достовірної наукової інформації про те чи інше явище. Однак, на нашу думку, в будь-якому разі застосування обмежувальних заходів на основі принципу можливе лише після ретельного вивчення та наукового аналізу всіх можливих ризиків технології чи продукту, оцінки невідомого в наявній науковій інформації і лише після цього – застосування запобіжних заходів.

Принцип спільної, але диференційованої відповідальності держав (ст. 5 (1) Монреальського протоколу до Віденської конвенції про охорону озонового шару, а також ст. 3 (1) і (2), 4 і 12 Рамкової конвенції зі зміни клімату) є втіленням концепції справедливості [12, c. 54] і полягає у тому, що не всі країни однаковою мірою «сприяли» деградації навколишнього середовища і не всі країни мають однакові можливості для боротьби з такою деградацією. Водночас усі країни тією чи іншою мірою зобов’язані вживати певних заходів щодо запобігання заподіянню шкоди довкіллю, боротьби із забрудненням навколишнього середовища і поліпшення стану його компонентів. Реалізація принципу спільної, але диференційованої відповідальності держав передбачає, по-перше, визначення різних зобов’язань сторін щодо тієї самої конвенції у сфері охорони навколишнього середовища, по-друге, надання країнам, що розвиваються, відстрочок виконання своїх зобов’язань, по-третє, надання цим країнам додаткової допомоги для виконання ними своїх зобов’язань (передача технологій, інформації, обмін кадрами, додаткове фінансування тощо). Якщо «спільна відповідальність» – достатньо зрозумілий і розроблений у міжнародному праві компонент принципу, який передбачає необхідність участі всіх держав у природоохоронних універсальних, регіональних, двосторонніх угодах, то встановлення диференціації цієї відповідальності є досить проблематичним [3, c. 101]. Принцип має обмеження в застосуванні: він не може поширювати свою дію на природні ресурси, які належать державі; його не можна застосовувати до всіх без винятку екологічних загроз, наприклад, стосовно поводження з небезпечними відходами, ядерної безпеки і забруднення із суден, діяльності в Антарктиці, космосі, на морському дні, охорони всесвітньої спадщини тощо [3, c. 102-103].

У науці не існує єдиної думки з приводу статусу «сталого розвитку»1 в міжнародному праві: деякі автори називають його принципом, парадигмою, деякі – концепцією, інструментом, а деякі називають по-різному в одній роботі. М. Фіцморіс відзначає, що сталий розвиток – це «міждисциплінарна концепція» [13, c. 921]. Справді, концепція сталого розвитку є однією з центральних концепцій МПНС, міжнародного економічного права, міжнародного права прав людини, міжнародного морського права, а також національних правових систем. У рішенні Постійної палати третейського суду Iron Rhine Arbitration 2005 р. принцип 4 Декларації Ріо, який містить елементи сталого розвитку, було означено як «принцип загального міжнародного права», який застосовується не лише в окремих видах діяльності, а й під час діяльності, яка здійснюється на виконання спеціальних договорів між сторонами [14, c. 29]. Сталий розвиток має дві основні характеристики: 1) політики, що приймають рішення, повинні думати і турбуватися як про нинішнє, так і майбутні покоління; 2) питання охорони навколишнього середовища, економічні та соціальні питання не можуть розглядатися ізольовано, вони мають бути інтегровані [15, c. 29]. Перша складова сталого розвитку піднімає низку важливих питань у плані практичного здійснення: яким чином майбутні покоління набувають прав у сфері охорони навколишнього середовища, який обсяг цих прав, а головне – які механізми їх захисту у випадку порушення. Іншими словами, хто має право представляти зазначені права майбутніх (ненароджених) поколінь у міжнародному суді. Крім одного широко цитованого в літературі рішення Верховного Суду Республіки Філіппіни 1993 р., який визнав право на позов групи дітей як представників нинішнього і майбутніх поколінь проти секретаря Департаменту навколишнього середовища і природних ресурсів з вимогою скасувати видану ліцензію на вирубку лісу і заборонити видавати нові ліцензії [15, c. 31], у міжнародній договірній і судовій практиці не існує жодних критеріїв визначення порушення та захисту прав майбутніх поколінь жити в сприятливому і незміненому навколишньому середовищі. Проблематичним виявляється також визначення критеріїв, межі або рівня, з якого можна вважати, що держава не досягає або перешкоджає меті сталого розвитку, а також відповідальності за це. Ще одна проблема криється у сфері дії принципу (концепції): деякі автори вважають, що сфера його застосування обмежується головним чином національною юрисдикцією [16, c. 125]. На нашу думку, це твердження не зовсім правильне, оскільки окремі елементи сталого розвитку міцно вкорінюються в міжнародну договірну та судову практику. Проте за відсутності чіткого нормативного змісту концепції, механізмів її реалізації, включаючи заходи контролю та відповідальності в разі порушення з боку суб’єктів міжнародного права, її застосування на міжнародному рівні ускладнюється. Сталий розвиток може слугувати критерієм виконання державами інших зобов’язань, реалізації інших усталених принципів МПНС, засобом тлумачення міжнародних договорів та зобов’язань держав, однак самому йому бракує чіткості та однозначності у застосуванні.

Суть принципу «забруднювач платить» викладено в принципі 16 Декларації Ріо: «Національні уряди повинні прагнути забезпечити інтерналізацію екологічних витрат і використання економічних коштів, беручи до уваги підхід, згідно з яким забруднювач повинен, в принципі, нести витрати, пов’язані із забрудненням, належним чином враховуючи суспільні інтереси і не порушуючи міжнародну торгівлю та інвестування». Інтерналізація при цьому означає, що всі екологічні витрати повинен нести виробник/споживач, а не все суспільство в цілому [17, c. 22]. Один із дієвих способів реалізації зазначеного принципу на практиці – податки на екологічно небезпечне виробництво. Ф. Сендс відзначає, що на сьогодні не можна говорити про існування звичаєво-правової норми «забруднювач платить» на універсальному рівні і що цей принцип утвердився як норма звичаєвого права на регіональному рівні – європейському [7, c. 280]. Принцип достатньо міцно вкоренився у правових документах ОЕСР, а також ЄС. У рішенні арбітражного трибуналу в справі про забруднення хлоридами 2004 р. відзначалося, що незважаючи на те, що принцип «забруднювач платить» закріплено в декількох двосторонніх та багатосторонніх угодах, він ще не став принципом загального міжнародного права [18]. Цей принцип покладено в основу міжнародних конвенцій, що передбачають цивільно-правову відповідальність приватних осіб за шкоду навколишньому середовищу, а також інших універсальних і регіональних договорів у сфері охорони навколишнього середовища. Водночас механізм реалізації принципу, як його сформульовано у Декларації Ріо, залишається до кінця не зрозумілим; сама ж Декларація віддає пріоритет внутрішньодержавній сфері його застосування.

Невизначеність стосується і так званого екосистемного підходу, який на сьогодні не має уніфікованого визначення – воно тлумачиться по-різному залежно від умов і потребує подальшої практичної верифікації. Різні автори вказують на те, що концепція (принцип) перебуває у процесі розвитку, а її концептуальні положення і керівництво щодо застосування на практиці вимагають узгодження, пояснень і деталізації. Відсутність консенсусу серед учених можна пояснити тим, що екосистемний підхід залишає широке поле для інтерпретацій, які варіюються від антропоцентричних концепцій до екоцентричних [19, c. 12]. Сприйняття екосистемного підходу ускладнюється через недостатні наукові знання і відсутність достовірних даних про екосистеми, зв’язки між ними і всередині них, що призводить до наукової невизначеності та несподіваних результатів, які складно передбачити, а отже, побудувати на їх основі систему управління та прийняття рішень. Міжнародно-правові акти в цій сфері не дають чіткого уявлення про місце екосистемного підходу в системі міжнародного права. Рішення Конференцій Сторін Конвенції про біорізноманіття спрямовані переважно на національний рівень застосування екосистемного підходу, а не на універсальний. У них зазначається, що уряди повинні розробити національні стратегії та відповідне законодавство для практичної реалізації екосистемного підходу, адаптувати його до локальних, національних і, лише у необхідних випадках, до регіональних умов (рішення V/6, VII/11). Як правило, міжнародні документи або містять посилання на окремі елементи чи принципи екосистемного підходу (Конвенція про біорізноманіття), або мають лише рекомендаційний характер (резолюція ГА ООН 61/105 «Забезпечення сталого рибальства, у тому числі за рахунок реалізації Угоди 1995 року про здійснення положень Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права від 10 грудня 1982 року, які стосуються збереження транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих риб і управління ними, і пов’язаних з нею документів», 2006 р.), або мають обмежену територіальну сферу дії (Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р.), або ще не вступили в силу (Конвенція про право несудноплавного використання міжнародних водотоків 1997 р.). З іншого боку, важливість цієї концепції для реалізації МПНС не можна недооцінювати: природа не знає територіальних кордонів, тому будь-які заходи з її охорони повинні враховувати екосистемні зв’язки і особливості. У зв’язку з цим можна зробити припущення, що можливе формування в сенсі de lege ferenda та подальше визнання за «принципом врахування екосистемних зв’язків» статусу принципу МПНС.

Таким чином, на сьогоднішній день в науці міжнародного права нема порозуміння стосовно системи спеціальних принципів галузі міжнародного права навколишнього середовища. Скільки існує вчених, які спеціалізуються на цій темі, стільки існує й думок з приводу кількості таких принципів, їх змісту і статусу в міжнародному праві загалом і МПНС зокрема. Втім, погоджене конкретизоване і однозначне їх визначення, тлумачення, засоби імплементації як в міжнародній договірній чи судовій практиці, так і в доктрині й національних правових системах держав сприятиме ефективній реалізації норм міжнародного права навколишнього середовища. В будь-якому разі застосування і тлумачення принципів МПНС мають здійснюватися відповідно до існуючих норм права міжнародних договорів, а також враховувати норми і принципи інших галузей міжнародного права, зокрема міжнародного права прав людини, міжнародного гуманітарного права, міжнародного економічного права. Це підтверджує і процес ухвалення Декларації Ріо, яка зробила неоціненний внесок у кодифікацію принципів МПНС: Декларацію було ухвалено консенсусом на основі пакетного підходу, який унеможливлює застосування одних принципів відірвано від інших або надання пріоритету будь-якому з 27 принципів.
^ Список використаної літератури:

  1. Кукушкина А.В. Международно-правовая охрана окружающей среды / A.B. Кукушкина // Международное право: Учебник; отв. ред. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. – М.: Международные отношения, 2000. – С.597-621.

  2. Міжнародне право. Основи теорії: Підруч. / За ред. В.Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2002. – 608 с.

  3. Соколова Н.А. Международно-правовые проблемы управления в сфере охраны окружающей среды: монография / H.A. Соколова; отв. ред. К.А. Бекяшев. – Москва: Проспект, 2010. – 320 с.

  4. Соколова Н.А. Международно-правовые пределы осуществления суверентитета над природными ресурсами / H.A. Соколова // Международное право – International law. – М., 2009. – №1(37). – С. 5-16.

  5. Koskenniemi M. From apology to utopia. The structure of international legal argument. Reissue with a new epilogue / Martti Koskenniemi. – Cambridge: Cambridge University Press, 2005. – 683 р.

  6. Draft articles on prevention of transboundary harm from hazardous activities, with commentaries, 2001 // The Yearbook of the International Law Commission. – 2001. – Vol. II, Part Two. – P. 148-170.

  7. Sands Ph. Principles of international environmental law / Philippe Sands. – Cambridge: Cambridge University Press, 2003. – 2-d ed. – 1248 р.

  8. Craik N. The international law of environmental impact assessment: Process, substance and integration / Neil Craik. – Cambridge: Cambridge University Рress, 2008. – 335 p.

  9. Raffensperger C. In defense of the precautionary principle / C. Raffensperger, K. Barrett // Nature Biotechnology. – 2001. – Vol. 19, № 9. – P. 811–812.

  10. Garrett N. Life is the risk we cannot refuse: A precautionary approach to the toxic risks we can / N. Garrett // Georgetown International Environmental Law Review. – 2005. – Vol. 17, Issue 3. – P. 517-545.

  11. WTO, Japan – Measures affecting the importation of apples // Report of the Appellate Body: WT/DS245/AB/R. – 26 November 2003. – 95 p.

  12. Louka E. International environmental law: Fairness, effectiveness and world order / E. Louka. – Cambridge: Cambridge University Press, 2006. – 536 р.

  13. Fitzmaurice M.A. The contribution of environmental law to the development of modern international law // M.A. Fitzmaurice, J. Makarczyk (ed.). Theory of international law at the threshold of the 21-st century: Essays in honour of Krzysztof Skubiszewski. – The Hague: Kluwer Law International, 1966. – P. 909-925.

  14. Award of the Arbitral Tribunal regarding the Iron Rhine («Ijzeren Rijn») Railway of 24 May 2005 (The Kingdom of Belgium v. the Kingdom of the Netherlands) [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.pca-cpa.org/upload/files/BE-NL%20Award%20corrected%20200905.pdf

  15. Кравченко С.М. Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середовища / С.М. Кравченко, А.О. Андрусевич, Дж.Е. Бонайн / [Під заг. ред. проф. С.М. Кравченко]. – Львів: Видавничий центр ЛНУ iмені І. Франка, 2002. – 336 с.

  16. Birnie P. International law and the environment / Patricia Birnie, Alan Boyle, Catherine Redgwell. – 3-rd ed. – Oxford: Oxford University Рress, 2009. – 851 p.

  17. Shelton D. Judicial handbook on environmental law / D. Shelton, A. Kiss. – Nairobi: United Nations Environment Programme, 2005. – 446 p.

  18. Case concerning the auditing of accounts between the Kingdom of the Netherlands and the French Republic pursuant to the Additional Protocol of 25 September 1991 to the Convention on the protection of the Rhine against pollution by chlorides of 3 December 1976 / Permanent Court of Arbitration Award of 12 March 2004 // Permanent Court of Arbitration Award Series. – TMC Asser Press, 2008. – 225 р.

  19. Hartje V. The international debate on the ecosystem approach. Critical review – International actors: Obstacles and challenges / Hartje V., Klaphake A. and Schliep R. – Bonn: BfN – Skripten 80, 2003. – 50 р.




1 Ця концепція була впроваджена Доповіддю Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку (Комісія Брундтланда, названа так ім’ям її голови, прем’єр-міністра Норвегії Ґро Гарлем Брундтланда) «Наше спільне майбутнє» 1987 р. і сформульована так: розвиток, який задовольняє потреби нинішнього покоління без завдання шкоди здатності майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби. Див.: Report of the World Commission on Environment and Development «Our Common Future», 1987 UN Doc. A/42/47 (1987) [Electroniic resource]. – Mode of access: http://habitat.igc.org/open-gates/wced-ocf.htm

Схожі:

Статья [на укр яз.] – MedvedevaMA10 role doc iconСтатья [на укр яз.] – MedvedevaMA3 vs doc

Статья [на укр яз.] – MedvedevaMA10 role doc iconСтатья [на укр яз.] – MedvedevaMA1 50faith doc

Статья [на укр яз.] – MedvedevaMA10 role doc iconСтатья [на укр яз.] – MedvedevaMA2 one side doc

Статья [на укр яз.] – MedvedevaMA10 role doc iconThe article considers the problem of moral choice in critical periods...
...
Статья [на укр яз.] – MedvedevaMA10 role doc icon"Держава І право на укр землях в 2-й половині 17-18ст. (укр.)"
Кроссворд по предмету "Теорія держави І права (укр.)" на тему "Держава І право на укр землях в 2-й половині 17-18ст. (укр.)"
Статья [на укр яз.] – MedvedevaMA10 role doc iconВимоги до оформлення статей українською мовою
Текст: шрифт – Times New Roman, кегль –14, інтервал – 1,5, абзац –1,27 см, редактор Word (будь-яка версія), формат doc
Статья [на укр яз.] – MedvedevaMA10 role doc iconИ. А. Гончаров статья «Миллион терзаний»
Тема:  Екологічніпроблеми атмосфери. Вода, як екологічний фактор. Забруднення води в Запорізьській  області та її вплив на життя...
Статья [на укр яз.] – MedvedevaMA10 role doc iconСтворення DjVu-книги
Для сканування було використано програму abbyy fineReader 0, скановані файли були розпізнані як текст, та об'єднані в один документ...
Статья [на укр яз.] – MedvedevaMA10 role doc icon9 статья. Граждансен шӑплӑхне тата канлӗхне пӑсакан ӗҫсем туни
ЧӐваш республикинче административлӑ правӑна пӑснисем ҫинчен саккунне улшӑнусем кӗртесси ҫинчен
Статья [на укр яз.] – MedvedevaMA10 role doc iconСтатья посвящена определению роли информационно-коммуникационных...
Роль інформаційно-комунікаційних технологій для підготовки педагогів в системі освіти дорослих
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка